— Я підлогу мити ходжу в крамницю під будинком, ту, що в нас на першому поверсі. Мої батьки зі своїх крихітних пенсій нам гроші підкидають, бо думають, що ми ледь кінці з кінцями зводимо. А ми, виявляється, багатії!
Христина аж тремтить від люті.
Вона тепер і гадки не має, як далі ділити стіл і долю з чоловіком, який обманював її майже півтора року, поки вона була в декреті.
— А він хоч якось це пояснив? — допитується подруга. — У вас же борги за квартиру, логічно було б ті гроші в банк нести, щоб відсотки менші були. Чи, може, він на машину таємно збирав, а ти знайшла схованку?
— Та в мене таке відчуття, що він взагалі не збирався мені ті гроші показувати, — зітхає Христина. — Виразно він так нічого й не сказав. Знаєш, там було все: і злість, і розчарування, що так безглуздо проколовся. Тому я й сиджу тепер і думаю: а чи варто мені взагалі жити з такою людиною?
Христина заміжня вже п’ять років. Мають із чоловіком донечку, якій нещодавно виповнилося півтора року. Живуть у невеличкій однокімнатній квартирці, яку взяли в кредит. Платять справно.
Спершу навіть виходило гасити борг швидше, ніж належало, але відтоді, як у житті Христини настав той особливий період догляду за малечею, сім’ю ніби почали переслідувати фінансові невдачі.
Принаймні, вона так думала.
Все почалося, коли донечці був лише місяць. Сергій прийшов додому хмурніший за осінню ніч. Розповів, що втрапив на роботі в халепу — мовляв, через його помилку підприємство зазнало збитків. Провину визнав, боявся втратити місце, тому домовився з начальством, що поступово виплачуватиме «борг».
Христина побідкалася, поплакала нишком, але що вдієш?
Чоловіка треба підтримувати, особливо коли часи в країні такі непрості. Почала вчитися економити на всьому, на чому тільки можна.
Але ситуація не ставала кращою.
Сергій щомісяця розповідав нові байки: то премії зняли, то надбавки скасували — «важкі часи, треба перечекати». Звісно, про жодне підвищення зарплати й мови не було.
Христина занепокоїлася не на жарт: ціни в магазинах летять угору, а грошей у домівці дедалі менше. Натякала чоловікові на зміну роботи, але той лише розводив руками й показував якісь оголошення: мовляв, скрізь криза, піду — тільки втрачу, бо на новому місці мене ніхто не знає.
Економити в побуті — річ правильна, але ж до певної межі. Комуналка та кредити тягнули жили, на дитину витрати росли щодня.
Жінка намагалася брати речі у знайомих, дитячі візочки та забавки перекуповувала вживані, але ж суміші чи памперси задарма ніхто не дасть.
Та й самим неможливо місяцями сидіти на порожніх макаронах чи супі без натяку на м’ясо.
— Про якийсь одяг для себе я взагалі мовчала, — Христина скрушно махає рукою. — Але я після того, як доня з’явилася на світ, так схудла від стресу, біганини, і недоїдання що з усіх старих речей просто випадаю.
Хоч мотузкою джинси підв’язуй. Кажуть, погано, коли в одяг не влазиш, але повір, коли він із тебе спадає — не легше.
Мама Христини має інвалідність і живе на пенсію, батько ще трохи підробляє, хоч здоров’я вже не те. Старенькі, знаючи, як сутужно доньці, почали допомагати, відриваючи від себе останнє.
Приймати ці гроші Христині було невимовно соромно.
Якось вона побачила оголошення: у крамниці, куди вона щодня заходила по хліб, шукали прибиральницю.
— Звісно, йди, — підтримав Сергій. — Увечері я вдома, вкладеш малу і підробиш собі спокійно.
І Христина пішла. Отримувала за ту важку працю копійки. Працювала вночі, коли крамниця зачинялася для покупців, тож поверталася додому близько першої, коли чоловік і донька вже десятий сон бачили.
А нещодавно жінка вирішила розібрати речі у шафі. На антресолях поруч із дитячими комбінезонами лежала валізка з інструментами чоловіка.
Христина потягнула її на себе, пластикова защіпка випадково відскочила, на підлогу посипалися шурупи і… пачки грошей.
Вона завмерла. Почала рахувати — і в очах потемніло. Для неї нинішньої це була просто нечувана сума. Ледь дочекалася чоловіка, щоб спитати, що це означає.
А він замість каяття почав на неї кричати: мовляв, якого біса вона лізе до його речей?
Виявилося, ніяких збитків на роботі не було. І премії йому платили, і зарплату піднімали.
Просто він вирішив «збирати». На що? А це, бачте, не її справа.
— Тобі не соромно?! — Христина не втримала сліз. — Я в батьків гроші брала, а вони назад не хотіли забирати, бо думали, ми голодуємо! Я з ганчіркою по ночах вовтужуся, сну не бачу, спідниці собі вшиваю, бо на нові немає, а ти просто «збирав»?
— Якби в твоїх батьків були останні копійки, — відрізав чоловік, — не дуже б вони тобі давали. А те, що підробляєш — то і що? Багато хто в декреті працює, а я що, один маю всіх тягнути? Ганчіркою вона вовтузить… Знайди собі роботу чистішу!
За кілька годин Сергій ніби охолов, почав виправдовуватися, що гроші ці — «для сім’ї».
Мовляв, витратити можна все за день, а як жити без заначки? Але для Христини ці слова звучали як знущання.
— Якби я хотів ці гроші приховати, я б їх удома не тримав, — додав він. — На картку б поклав або мамі своїй віддав.
А Христина тепер впевнена: він саме про це й шкодує — що не віддав мамі.
Як жити далі, коли в домі оселилася така велика брехня? Чоловік одразу віддав їй половину схованки — мовляв, на, помирімося, більше не буду потай збирати.
Але жінка прощати не поспішає. А з іншого боку — куди їй тепер іти з дитиною на руках?
Цю історію нам прислала читачка, яка, мабуть, і досі не знає, як вчинити правильно. Кажуть у народі: «Гроші — це випробування, але брехня — це вирок».
Важко збудувати міцний дім там, де один мурує стіни, а інший нишком ховає цеглу у власний мішок. Життя — воно як те полотно: якщо нитка довіри обірвалася, вузлик назавжди лишить слід.
А як би ви вчинили на місці Христини — спробували б склеїти розбиту чашу чи почали б писати свою історію з чистого аркуша?
Залишити відповідь