4 роки тому мій старший брат Володя розлучився зі своєю дружиною. Що там у них з Мариною було, не мені судити, не мені і розбиратися в їх сім’ї. Для нас всіх це було великою несподіванкою: 8 років прожили вони разом, дитина у них у шлюбі з’явилася і раптом розійшлися.
– Я пішов просто у чому був, з одним чемоданом, – пафосно вигукував братик, сидячи на кухні нашої мами, – все їй залишив, тепер ось ще аліменти буду платити на дитину, дуже добре влаштувалася там.
– Що ти там їй залишив, – не витримала я цих слів, – квартира була її, дошлюбна, машину їй її батьки купили, що ти нажив, щоб залишати їй?
Тут обурилася і моя мама за такі слова: а телевізор, а сковорідки-тарілки, а всякі праски і таке інше? Навіть ноутбук залишив, який купували, коли Марина в декреті сиділа!
Я, особисто, перестала б спілкуватися з братом в ту ж мить, коли б він приніс від колишньої дружини в мамину квартиру праски і сковорідки. А ноутбук, з нього ж його власна дочка тепер мультики дивиться.
– Я буду просити постійно у неї звіт за витрачання кожної копійки з тих аліментів, які я буду платити, – щоразу повторював мій брат, який залишив дружині цілий статок, – нехай не думає, що може собі там шикувати, обділяти дитину.
А мені Марину так шкода стало! З яким чоловіком недобрим жила. Того гляди, речі всі у неї в шафі перерахує. Деякі, мовляв, він їй купував, коли вона в декреті сиділа. П’ять років тому, пам’ятаєш?
Брат оселився знову в своїй кімнаті маминої квартири, бачилися ми потім не часто, я з чоловіком живу окремо. А ось Марину я бачила часто, живе вона недалеко.
Одягалася вона скромно, видно було, що зайвих грошей у неї немає. Племінницю в школу збирала одна, тому що колишній чоловік сказав, що аліментів їй повинно бути достатньо і більше він ні копійки не вкладе.
– Ну платить, – сказала Марина на моє запитання, – але хіба це гроші, аліменти невеликі, рівно чверть з офіційної зарплати, а потім до наступних виплат постійно мене засмучує колишній чоловік своїми щоденними дзвінками і питаннями, а куди я такі гроші викинула, а чи не сиджу я по ресторанах, а чи не є у менек ще хтось, на кого я витрачаюся.
– Я вже не рада цими аліментами, одні непорозуміння суцільні, ти, як жінка, мене розумієш, а Володимир, немов у вигаданому світі живе. Згадувати тепер мені буде ці аліменти до повноліття доньки.
Ми з Мирославою ніколи подругами не були, але жінка вона була цілком хороша, у мого чоловіка є свій бізнес, нічого особливого, але на життя нам вистачає. Попросила я свого чоловіка влаштувати до нас колишню дружину брата.
Мирослава – економіст, на роботі своїй отримує копійки, а у нас виходить більше, правда працювати доведеться не тільки бухгалтером, а й адміністратором, і замовляти продукти для кафе і багато іншого.
– Мирославо, кажу, – спробуй з нами працювати, нічого ж не втрачаєш, роботу за копійки ти завжди знайдеш, а чоловік потім і розширюватися планував, доростеш до посади керуючого і все у тебе буде добре.
Мирослава подумала і погодилася з вдячністю. І ми не пошкодували.
У роботі вона була хороша, обов’язкова і істотно полегшила чоловікові його працю, поки я сиділа в своєму затяжному декреті, народивши одну дитину за іншою.
– Навіщо ти її на роботу взяла, – говорила моя мама, – вона у твого брата стільки грошей бере! Вона щомісяця забирає чверть його зарплати! А тепер ти їй платиш?
– Мамо, – пояснюю, – чоловік платить, не я. І платить за роботу. А ти порахуй, скільки у тебе в місяць йде на харчування, особливо зараз, коли Володимир знову з тобою живе? Напевно не пару тисяч, а набагато більше. Чому ти вважаєш, що твоїй власній онуці досить аліментів копійчаних?
Мама не полишала своєї думки, вона вважала, що вона права в усьому і пред’являла мені претензії, що краще б я взяла на роботу власного брата, а не його колишню дружину.
– А ось тут, ні, – кажу, – Володимир твій робити нічого не хоче, та ще й обурюється з кожного приводу, він би воду варив в колективі, замість роботи. А його дружина просто взялася старанно і працює відмінно.
Через 2 роки, чоловік, як і планував, відкрив ще одне кафе, та ще й магазинчик при ньому, а Марина стала там керуючою, займає гарну посаду. Та ще й мені допомагала бухгалтерію вести.
– Вона на пів дня лише працює, а то відпочиває, – говорив мені брат Володимир, який побачив фото Мирослави з донькою в соціальних мережах, – на мої гроші! Я плачу, а вона шикує! А мені навіть нікуди нову дружину привести.
– Ти хочеш сказати, – запитала я в брата, – що ті копійчані аліменти, що ти в місяць їй платиш, то міг би квартиру купити за них?
Тут мама заступилася за Володимира, вирішила своє слово сказати. Мовляв, це я винна, я брату не допомагаю.
– Колишню його дружину облагодіяла, а власний брат мені зовсім байдужий? Що ти за дочка, що ти за сестра така, – не втомлювалася дорікати мені мама.
– Ах я дочка не така? – я розлютилася, – А що він за батько, і що ти за бабуся, раз вважаєте, що на копійчані аліменти Мирослава може з дитиною жити і ні в чому собі не відмовляти? Ти, наприклад, коли свою внучку бачила востаннє? А я скажу коли, ще до розлучення сина.
Мені дуже соромно, що брат себе повів так, але ще більше мені соромно за мою власну маму, адже вона сама викреслила свою внучку зі свого життя. Мама ж теж жінка, і теж з батьком була розлучена, невже не пам’ятає, як це – жити на аліменти?
А поки я вирішила, що більше грошей мамі своїй не даватиму, як я робила це щомісяця. Нехай спробує пожити так, без моєї допомоги. Можливо, щось до неї дійде і вона все зрозуміє. Як думаєте?
