– Ви мені зараз це серйозно кажете, Лідіє Павлівно? – голос Марії тремтів, але не від слабкості, а від ледь стримуваного роздратування.

– Я сама пішла? Це після того, як ви три години нили, що я неправильно розсаду поливаю, а потім заявили, що у вас від моєї присутності тиск скаче?

– Ой, Машо, не починай! – Лідія Павлівна театрально сплеснула руками, мало не зачепивши скляну вазу на столі.

– Я тобі тільки натякнула, що ти не так за ділянкою стежиш. А ти одразу валізу схопила і в місто! Я що, мала на колінах тебе благати залишитися?

Марія стиснула зуби, відчуваючи, як у скронях пульсує. Вони стояли в тісній кухні свекрухи, де пахло гречкою та мийним засобом із лимонним ароматом.

На підвіконні в горщику мляво стирчав фікус, а за вікном видно було сірий двір з лавами, що покосилися.

Марія приїхала сюди не з власної волі – її чоловік, Олег, наполіг, щоб вона “розібралася” зі свекрухою, поки він сам на вихідні поїхав на рибалку з друзями. Розібралася, називається.

– Лідія Павлівно, – Маша намагалася говорити рівно, але голос все одно зривався, – я три дні на тій дачі працювала.

– Грядки копала, бур’яни рвала, а ви потім усе переробили й сказали, що я “міська невміха”. Це нормально, на вашу думку?

Свекруха скривилася, наче проковтнула щось кисле. Вона була повною жінкою, з важким поглядом та звичкою говорити так, ніби кожне її слово – істина в останній інстанції.

– Маріє, ти молода, тобі треба вчитися. Я ж не зі зла, я на користь справи. А ти одразу в позу, ніби я тебе образила.

– Не зі зла? – Маша вперла руки в боки, відчуваючи, як у грудях спалахує щось гаряче та зле. – А коли ви Олегу дзвонили та скаржилися, що я ваші троянди занапастила, хоч вони самі від спеки засохли? Це теж на користь?

Лідія Павлівна пирхнула і відвернулася до плити. Вона демонстративно почала помішувати вміст пательні дерев’яною ложкою, ніби розмова закінчена.

Марія дивилася на її спину, на тугий пучок сивого волосся, і розуміла, що ще хвилина – і вона скаже щось таке, про що потім пошкодує. Але відступати було не в її характері.

– Я не для того сюди приїхала, щоб вислуховувати, як я все роблю не так, – кинула вона, схопила свою сумку з дивана і попрямувала до дверей. – Розбирайтеся самі зі своїми грядками.

– Ну і вали! – крикнула Лідія Павлівна їй услід, але Марія вже крокувала сходами, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

Марія вийшла з під’їзду і зупинилася, глибоко вдихнувши. Травень був теплим, але вечір приніс прохолоду, і вона пошкодувала, що не взяла куртку.

У сумці завібрував телефон – Олег. Вона подивилася на екран та скинула виклик. Не зараз. Нехай спершу сам розбереться, що до чого, а не звалює все на неї.

Вона йшла вулицею, не особливо розуміючи, куди прямує. Місто було знайоме до останньої тріщини в асфальті.

Маша виросла в цьому районі, знала кожен двір, кожну крамничку. Але зараз все здавалося чужим, наче вона дивилася на світ через каламутне скло.

У голові крутилися уривки розмови зі свекрухою, і кожен із них тільки дужче дратував. “Міська невміха”. Так, дякую за комплімент.

Маша працювала у невеликій фірмі, яка займалася постачанням канцелярії. Нічого видатного, але їй подобалися цифри, накладні, дзвінки клієнтам.

Вона була організованою, чіткою, вміла “розрулювати” проблеми. Але в очах Лідії Павлівни вона назавжди залишалася “дівчинкою із міста”, яка не знає, як правильно тримати лопату.

І Олег, дідько забирай, ніколи не вступався.

– Маму не перебалакаєш, – говорив він, знизуючи плечима, і їхав на рибалку. Або на футбол. Або ще кудись, аби не розбиратися.

Вона завернула в парк, де на дитячому майданчику верещали діти, а на лавках сиділи матусі з візками. Марія присіла на вільну лаву і втупилася у свої кросівки.

Треба було щось робити. Не просто злитися, не просто мовчати, а робити. Але що? Повернутися додому, де Олег, швидше за все, вже сидітиме з пінним перед телевізором?

Або повернутися до свекрухи та спробувати ще раз поговорити? Від однієї думки про це їй захотілося закричати.

– Гей, ти чого тут сидиш, як загублена? – голос поряд змусив її здригнутися.

Вона підвела очі. На сусідній лаві сиділа жінка років сорока, з короткою стрижкою, та яскраво-червоною помадою. У руках у неї був пакет із яблуками, і вона з апетитом хрумтіла одним, дивлячись на Марію з цікавістю.

– Та так, – буркнула Маша, не надто налаштована на розмову. – День важкий.

– А, знаю я ці тяжкі дні, – жінка посміхнулася і відкусила ще шматок яблука. – Чоловік довів, чи свекруха? Або і те, й інше. Вгадала?

Марія мимоволі посміхнулася. Щось у цій жінці було привабливе, прямолінійне.

– Свекруха, – зізналася вона. – І чоловік, який вдає, що нічого не відбувається.

– Класика, – жінка кивнула, ніби почула найбанальнішу історію у світі. – Мене звуть Іра. А тебе?

– Марія.

– Ну, Маріє, розкажи, що там у тебе за драма. Я тут все одно сиджу, поки мій малий на каруселі катається.

Маша зам’ялася, але потім подумала: а чому б і ні? І почала розповідати. Про дачу, про свекруху, про Олега, який завжди “не при справах”.

Іра слухала, киваючи, іноді вставляючи їдкі коментарі на кшталт “ну це вона взагалі загнула”, або “та твій Олег просто зручний, як диван”. До кінця розповіді Марія відчула себе легше, хоча проблеми нікуди не поділися.

– І що ти тепер? – спитала Іра, доївши яблуко і кинувши недогризок у смітник. – Будеш далі терпіти, чи щось вирішиш?

– Не знаю, – відповіла чесно Марія. – Хочеться щось змінити, але навіть не знаю, з чого почати.

Іра подивилася на неї примружившись, начебто оцінюючи.

– Слухай, Маша, я тобі скажу одну річ. Якщо ти чекатимеш, поки чоловік чи свекруха самі здогадаються, що тобі погано, то постарієш раніше. Потрібно діяти! Не заради них, а заради себе.

– Це як? – Марія насупилася.

– А ось подумай. Що ти любиш? Що тобі самій хочеться? Не для Олега, не для Лідії Павлівни, а для тебе.

Маша замислилась. Вона так давно не ставила собі це питання, що відповідь знайшла не відразу. Їй подобається малювати, але вона закинула це ще в інституті.

Подобалося гуляти містом, помічати дрібниці – як світло падає на старі будинки, як листя шарудить під ногами. Але коли вона востаннє робила щось для себе? Вона не могла згадати.

– Не знаю, – нарешті сказала вона. – Мабуть, треба подумати.

– От і подумай, – Іра підвелася, поправила джинси. – А я пішла, мій малий уже, видно, весь майданчик розніс. Якщо що, я часто тут гуляю. Знайдеш мене, якщо захочеш поговорити.

Вона пішла, залишивши Машу на лавці з відчуттям, що щось клацнуло у неї в голові. Не рішення, не план, а просто іскра. Щось, що можна роздмухати у вогонь.

Вдома було тихо. Олег ще не повернувся, і Марія цьому зраділа. Вона ввімкнула світло у вітальні, дістала з шафи старий альбом для малювання та олівці.

Альбом був запорошений, а олівці затупилися, але вона все одно сіла за стіл і почала малювати. Нічого конкретного – просто лінії, тіні, силуети будинків, які бачила в парку.

З кожним штрихом вона відчувала, як відпускає напругу. Це було не розв’язання всіх проблем, але це було її. Маленький шматочок світу, де не було ні свекрухи, ні Олега, ні грядок із дачі.

Коли Олег повернувся, вже за північ, Маша все ще сиділа за столом. Він кинув ключі на тумбочку і глянув на неї з легким подивом.

– Ти чого не спиш? – спитав він, знімаючи кросівки.

– Малюю, – відповіла Маша, не відриваючись від аркуша.

– Малюєш? – Олег хмикнув. – Це ти що, в митці вирішила податися?

– Може, й подамся, – сказала вона, і в її голосі було щось нове, що змусило Олега замовкнути. Він постояв, дивлячись на неї, потім знизав плечима і пішов до ванної кімнати.

Марія знала, що то не кінець. Свекруха не зміниться, Олег не стане раптом уважним та чуйним. Але в той момент, з олівцем у руці, вона зрозуміла, що їй не обов’язково чекати їхнього схвалення. Вона може почати із себе.

Минув тиждень. Марія не їздила до свекрухи, хоча Лідія Павлівна кілька разів дзвонила і залишала голосові повідомлення з натяком, що “треба помиритися”.

Маша не відповідала. Не з гордості, а просто тому, що не хотіла знову пірнати в цей вир закидів. Вона продовжувала малювати вечорами, і альбом поступово заповнювався ескізами – вулиці, дерева, обличчя випадкових перехожих.

Якось у парку вона знову зустріла Іру. Та сиділа на тій самій лаві, з тим самим пакетом яблук, і посміхалася, побачивши Марію.

– Ну що, страждалиця, як справи? – спитала вона.

– Малюю помаленьку, – відповіла Маша, сідаючи поруч. – І думаю, як далі жити.

– Ого, серйозно, – Іра простягла їй яблуко. – І що надумала?

– Поки що не знаю. Але, здається, я втомилася бути зручною. Для Олега, його мами. Хочу щось своє.

Іра кивнула, ніби це було найочевиднішим рішенням у світі.

– Тоді роби. Знайди собі діло, яке тебе запалює. А вони нехай підлаштовуються. А не підлаштуються – це вже їхні проблеми.

Марія замислилась. Вона згадала, як у юності мріяла відкрити свою маленьку студію, де могла б малювати й, може, навіть навчати інших.

Тоді це здавалося безглуздим, дитячою фантазією. Але зараз, сидячи на лавці з яблуком у руці, вона подумала: а чому б і ні?

Наступні місяці були, як американські гірки. Маша записалася на вечірні курси ілюстрації – не для нового початку, а просто тому, що їй цього хотілося.

Вона витрачала на них майже всю зарплату, і Олег бурчав, що “це дурощі”, але Маша тільки знизувала плечима.

Вона припинила сперечатися зі свекрухою, просто чемно кивала і робила по-своєму. Лідія Павлівна, звичайно, не здавалася – раз у раз дзвонила з новими претензіями, але Маша навчилася пропускати її слова повз вуха.

Якось, повернувшись із роботи, вона застала Олега за столом із її альбомом. Він гортав його, хмурячись.

– Це ти все намалювала? – спитав він, і в його голосі не було звичного глузування.

– Ага, – відповіла вона, знімаючи пальто.

– Непогано, – сказав він і замовк, ніби не знав, що додати.

Маша подивилася на нього і раптом зрозуміла, що їй не потрібне його схвалення. Вона малювала не для нього, не для свекрухи, не для когось ще.

Це було її. І, якщо Олегові це не подобалося, що ж, він міг їхати на свою рибалку.

До кінця року Марія винайняла невелике приміщення в центрі міста. Нічого шикарного – колишній склад з фарбою на стінах, що облупилася, але з великими вікнами та дешевою орендою.

Вона назвала це місце “Свій кут” і почала проводити там майстер-класи з малювання. Спочатку приходили лише знайомі, потім – знайомі знайомих, а потім і зовсім чужі люди, яким просто подобалися її роботи.

Лідія Павлівна, дізнавшись про це, приїхала “подивитися”. Вона ходила студією, хмикала, мацала стіни, й в результаті видала:

– Ну, Маріє, ти молодець, звісно. Але я б тут підлогу помила краще.

Маша тільки засміялася. Вона стояла у своїй студії, серед мольбертів та запаху фарби, і почувала себе на своєму місці.

Свекруха могла хмикати скільки завгодно, Олег міг бурчати, але це вже не мало значення. Маша знайшла свій кут, і ніхто не міг її звідти вигнати.

А коли Лідія Павлівна в черговий раз почала про дачу та “неправильно политі троянди”, Маша тільки усміхнулася і сказала:

– Лідіє Павлівно, я вас на дачу не жену. А якщо тиск скаче, можу порадити гарного лікаря. Або мольберт.

Свекруха відкрила рота, закрила і, здається, вперше в житті не знайшла, що відповісти. Маша повернулася і пішла до своїх учнів, які вже чекали на неї біля мольбертів.

І в цей момент вона зрозуміла, що життя, чорт забирай, може бути не тільки терпимим, а й страшенно веселим. Особливо, якщо не намагатись догодити всім поспіль…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.