-Ти надового приїхала?Чи проведешь в останній шлях і поїдешь?-запитав брат.

-Я не знаю,втомлено відповіла я. -До нотаріуса треба сходити.

-Навіщо тобі до нотаріуса? — насупився брат. – Ти живеш в своєму Києві, горя не знаєш. Зарплата у тебе ого-го, не те що  у нас в провінції. Дружина моя народить з дня на день. Їдь.

  Брат відкинув від себе тарілку з кутею і встав. – Чуєш, тітка Ліда, вона, виявляється, за спадком приїхала! Не згадувала про матір скільки років, а квартиру ділити хоче!

Брат підійшов до тітки Ліди, маминої сестри, і вони почали про щось перешіптуватися.

Протягом останніх двох років мама сильно хворіла. Так, я не могла кинути роботу і приїхати, але мама лежала в кращій клініці міста, отримувала всі необхідні ліки, і цілодобову доглядальницю теж оплачувала я. Попри те, що брат з безробітньою дружиною жили з мамою.

Найстрашніше, що брат в той день дзвонив, просив аванс для доглядальниціі нічого не сказав. А вона вже кілька днів як була не потрібна.

Всі говорять в столиці великі зарплати. 

Я винаймаю квартиру з подругою, віддаю третину зарплати. Третина на маму йшла. На решту – живи, ні в чому собі не відмовляй! 

Коли я тільки збиралася переїхати в столицю, брат хотів їхати зі мною. Але його дівчина заявила про те ,що чекає дитину . Брат одружився, а потім з’ясувалося, що дитини і не було. Кидати дружину за обман брат не став. Так і залишився у нас в містечку.

Я сиділа за столом і крутила виделку в руці, думала про те, що треба було вириватися до мами. Треба було знаходити час. А не відкладати все на потім.

 Потім так і не настало. І ось я сиджу навпроти маминої фотографії з чорною траурною стрічкою.

Мене хтось схопив за плече, я озирнулася тітка Ліда. Вона нахилила голову до мого вуха і почала шепотіти:

– Забирайся! Дай братові жити спокійно! Ми вже домовилися квартиру продаємо, купуємо житло твоєму братові і моїй доньці! Тебе тут ніхто не чекає! І немає тут нічого твого!

Я скинула її руку, встала і пішла на вихід з їдальні. Рука в кишені намацала ключі від маминої квартири. Я там прописана, в Києві у мене все тимчасове.

Коли я їхала , я думала про брата. Я хотіла написати відмову від спадщини на його користь. Але зіткнувшись з таким ставленням, щось всередині мене люто кричало: «Він не заслужив!». Я сіла в машину, до маминого будинку хвилин 10 їзди.

Дивитися по сторонах я не могла, тут же накривали спогади: тут, в цьому дворі, я впала з гірки, а мама мене відразу схопила і почала плакати, оглядаючи пошкодження. 

А тут вона вчила мене кататися на велосипеді. А тут заспокоювала мене, коли мене покинув мій перший хлопець.

Коли я під’їхала до будинку, я ридала. Насилу заспокоївшись, я витерла сльози і вийшла з машини. 

Двері у квартирі були нові, ключ не підходив. Я подзвонила. Відкрила мені глибоко  дружина брата.

Що приперлася? Це наш дім! Ти свою матір викинула! Іди!

Я приїхала не просто так, хотіла взяти якусь річ, на пам’ять. Шпильку або флакончик її улюблених парфумів. Що-небудь, що б нагадувало про маму, крім спогадів.

-Лера, я на дві хвилини, пусти, будь ласка,- попросила я.

-Нічого тобі тут робити! Пішла геть!

Вона зачинила двері перед моїм носом.

Останні сумніви зникли я прийму спадок. Я права вони не варті. Я вийшла з під’їзду, останній раз глянула на мамин будинок, сіла

в машину і поїхала.

 Я повернуся. Повернуся,щоб отримати те,що мені належить.