Валіза весь час стояла під ліжком. І не порожня: у ній лежали два светри, запасні джинси, білизна й пакет, куди мама склала мої зимові речі. На полицю я поклав лише те, що носив постійно. Решту не розкладав навмисне, щоб потім не збиратися довго.
Тітка Оксана помітила це вже на другому тижні.
– Ти що, живеш як у готелі? Речі ж помнуться.
Я сказав, що мені так зручніше. Вона лише знизала плечима й вийшла, а я засунув валізу ще глибше. Артем, який лежав на своєму ліжку з телефоном, провів її поглядом.
– Не звертай на неї уваги. Вона завжди таке каже.
Я кивнув. Але Артем жив тут від самого народження, а мене залишили лише до першої провини. Саме так тітка сказала мамі, коли та привезла мене в серпні. Вони сиділи на кухні, а я в коридорі розв’язував мокрі шнурки й усе чув.
– Він спокійний хлопчик, – говорила мама. – Допомагатиме. Я щомісяця переказуватиму гроші на продукти.
– Гроші тут ні до чого, Іро! Я ж за нього відповідаю. Ти тільки одразу йому поясни: до першої провини. Почнуться викрутаси — відправлю назад.
Мама засміялася, ніби тітка пожартувала. Я теж потім усміхався, коли мені показували стіл і порожні полиці в шафі.
Мені було п’ятнадцять. Я вступив до міського математичного ліцею й від травня тільки про нього й говорив. Їздив на вступні випробування, розв’язував задачі, розглядав фотографії класів на шкільному сайті.
Коли прийшла відповідь, мама кілька разів перечитала повідомлення й міцно мене обійняла. Із житлом усе виявилося складніше.
Бабуся теж жила в місті, але в маленькій однокімнатній квартирі. Мама збиралася поставити мені там розкладачку. Та тітка Оксана сама запропонувала інше:
– Навіщо вам тулитися? Артем усе одно один у великій кімнаті. Нехай живуть разом.
Я був їй вдячний. Кімната й справді здавалася величезною. Два ліжка, два столи, шафа на всю стіну. І до ліцею — двадцять хвилин пішки.
Артем був на рік молодший. Він показав, де моя полиця, дав пароль від домашнього інтернету й уже того ж вечора почав спілкуватися нормально.
Коли тітка пішла спати, ми розмовляли майже до першої ночі. Я подумав, що тепер у мене буде щось схоже на брата.
Але вже наступного дня тітка нагадала про правила. Взуття ставити на поличку. Після душу витирати підлогу. До дев’ятої бути вдома. Чужого без дозволу не брати.
Правила були нормальні. Я їх запам’ятав. Складніше було з тим, що почалося далі.
– Сподіваюся, тобі не кортить назад у свою школу? – сказала вона. – Я твоїй матері одразу попередила: няньчитися не буду.
Якось я затримався на заняттях і забув написати. Запізнився на дванадцять хвилин. Тітка стояла в передпокої з телефоном і справді перелякалася. Я перепросив, показав листування з хлопцями, пояснив, що вчитель залишив нас розбирати завдання.
Вона вислухала й сказала:
– Ще раз таке буде — збиратимеш речі.
Коли Артем повернувся за пів години, вона спитала, чи він поїв у друга. Я в той момент стояв у ванній із ганчіркою та витірав підлогу, хоча сам нічого не розлив. Мамі я про це не розповідав.
Вона працювала в селищі й часто приїжджати не могла. Увечері питала, як навчання, чи нормально годують, чи я не заважаю тітці. Я відповідав, що все добре. Було соромно зізнатися, що щодня думаю про валізу.
Ще я боявся, що мама скаже: отже, не вийшло. Що доведеться забиратися з ліцею, де я вперше не почувався дивним через те, що люблю задачі.
Бабуся кликала мене в неділю. Смажила картоплю, розпитувала про нових друзів. На холодильнику в неї висіла моя фотографія з першого вересня.
– Якщо що, забігай і серед тижня, – казала вона. – Я ж удома.
Я обіцяв.
Часом у тітки було справді добре. Ми втрьох дивилися фільм, замовляли піцу. Вона сміялася з наших із Артемом суперечок і підкладала мені ще шматок. У такі вечори я майже забував про валізу. А потім міг не туди поставити чашку — і все поверталося.
Ноутбук тітка тримала на кухонному столі. Увечері вона працювала на ньому, а нам дозволяла користуватися ним тільки для навчання.
Того четверга в мене зник доступ до шкільного завдання в телефоні. Я попросив дозволу, відкрив файл і переписав умову в зошит.
Закінчив, закрив кришку й пішов до себе. Артем лишився на кухні. За кілька хвилин він покликав мене пошепки:
– Денисе, іди сюди.
Чай розлився по клавіатурі й потікав зі столу на стілець. Біля ноутбука лежав перекинутий кухоль. На екрані ще щось світилося, а потім він погас.
Артем дивився на все це з відкритим ротом.
– Висмикни шнур, – сказав я.
Він смикнув вилку з розетки. Я схопив рушник і почав збирати калюжу.
– Ти навіщо тут поставив чай?
– Не знаю. Я ліктем…
Він повторював це знов і знов, ніби причина могла щось змінити. Ми витерли стіл. Артем підняв ноутбук, із нього ще крапнуло. Поставив назад.
У передпокої клацнув замок. Він одразу зблід.
– Поки що не кажи.
– А що казати?
– Не знаю. Може, висохне.
Тітка зайшла на кухню з пакетами з магазину. Подивилася на рушник, мокрий стілець і кухоль.
– Що тут сталося?
Ніхто не відповів.
Вона поставила пакети на підлогу й підійшла до столу.
– Ноутбук залили?
Я відчував, як Артем стоїть поруч. Дуже близько, плечем до мого плеча. Тітка повернулася до мене.
– Ти ж за ним сидів.
– Сидів.
– Я ж тобі що казала? Чашки поруч не ставити!
Артем опустив очі. У мене пересохло в роті. Я глянув на двері кухні. У коридорі висіла моя куртка, під нею стояли кросівки. На мить я уявив, як витягаю валізу, складаю підручники, телефоную мамі.
– Я не ставив чашку, – сказав я.
Тітка відмахнулася.
– Тільки не починай зараз викручуватися.
– Це я, – сказав Артем.
Вона не одразу повернулася до нього.
– Що ти?
– Я залив. Денис уже пішов.
Тітка сіла на стілець і закрила обличчя долонями. Артем почав пояснювати: хотів подивитися відео, чай стояв далеко, рукав зачепився. Вона вислухала, потім прибрала руки.
– Господи, Артеме. У мене там робота. Ти взагалі думаєш хоч іноді?
Він мовчав. Вона дістала телефон і почала шукати номер ремонтної майстерні. Ми стояли біля столу й дивилися на мокрий ноутбук. Коли тітка закінчила розмову, то сказала Артемові:
– Сьогодні ніяких ігор. І на вихідних теж. Зрозумів?
Він кивнув.
– Іди переодягнися. У тебе рукав мокрий.
Артем пішов до дверей, а я лишився.
– А якби це я залив?
Тітка підвела голову.
– Що?
– Якби це зробив я, мене б відправили додому?
Вона глянула на мене здивовано, потім роздратовано зітхнула.
– Денисе, не зараз.
– Ви ж щойно подумали на мене.
– Бо ти сидів за ноутбуком.
– Я про інше питаю, – Артем зупинився у дверях.
– У мене дорога річ зіпсована, а ти вирішив зараз з’ясовувати стосунки?
– Я хочу знати, чому йому можна помилитися, а мені ні.
Вона кілька секунд дивилася на мене.
– Йому теж не можна. Ти чув, що я сказала?
– Про ігри чув. Про валізу — ні.
На кухні запала тиша. Я ніколи раніше так із нею не говорив. Серце калатало в горлі, коліна тремтіли, і я намагався стояти рівно, щоб ніхто не помітив.
– Артем — мій син, – сказала тітка.
– Я знаю.
– І якщо ти не розумієш різниці… – вона замовкла.
– Він живе тут. І я тут живу. Денисе, ти приїхав до нас, і ми…
– Я можу мити підлогу, прибирати за собою, не спізнюватися. Тільки скажіть, що буде, якщо я все одно щось зламаю.
Вона відвернулася до ноутбука.
– Не треба все роздувати. Я від самого початку попередила, що в мене порядок суворий.
– Для обох?
Тітка різко обернулася.
– Ти мені ще умови ставиш? У моєму домі?
Я похитав головою, але вона вже говорила далі:
– Не подобається — у бабусі місце завжди знайдеться. Я нікого силою не тримаю.
Я постояв ще трохи. Потім пройшов повз Артема й пішов у кімнату. Валіза висунулася одразу, навіть коліщатка не застрягли. Артем зайшов, коли я складав зошити.
– Ти чого?
Я не відповів. Він сів на своє ліжко.
– Вона гаряча. Ноутбук…
– Я не через ноутбук.
– Знаю.
Він потер долонями коліна.
– Ти хотів узяти все на себе?
Я застебнув кишеню рюкзака.
– Не знаю, що я хотів. Я злякався.
– Я теж.
Артем підвів на мене очі. Здається, тільки зараз він це усвідомив. Я взяв телефон і вийшов на сходи. Мамі телефонував не одразу: кілька разів відкривав її номер, але зрештою наважився.
Вона відповіла з гамірного коридору.
– Денисе, я зараз не можу довго. Що сталося?
Я почав із ноутбука. Швидко все розповів, плутаючись, і раптом сам почув свої слова:
– Я не заливав, мамо, правда. Я нічого не зробив.
Вона замовкла. Потім сказала:
– Зачекай.
Шум у слухавці стих. Мабуть, вона вийшла в інше приміщення.
– Тепер розповідай від початку.
Я сів на сходинку й розказав усе: про запізнення, про чашку, про те, що не розбирав валізу. Говорив і чекав, що вона спитає, чи я не перебільшую. Мати слухала.
– Чому мовчав? – спитала вона нарешті.
– Ти ж раділа, що я вступив.
– Та я й зараз радію.
Я провів долонею по обличчю.
– Мені їхати назад?
– Сьогодні поїдеш до бабусі. Я їй подзвоню. У ліцей завтра підеш, як завжди.
– А потім?
– У суботу приїду. Розберемося.
***
Бабуся відчинила двері в домашньому фартусі. Подивилася на валізу, потім на мене.
– Важка?
– Не дуже.
Вона відступила, пропускаючи мене в квартиру. Я хотів одразу пояснити, що ні в чому не винен, але бабуся вже витягала з шафи постільну білизну. На кухні кипів чайник.
– Спочатку поїж. Мама сказала, що ти без вечері.
Валізу я поставив біля дивана. У квартирі було тісно, пахло смаженою цибулею й пральним порошком. Щоб дістатися до вікна, довелося боком протиснутися між столом і кріслом. Бабуся принесла тарілку.
– А уроки тобі тут робити зручно? – спитала вона, показуючи на стіл. – Завтра лампу переставимо.
Я кивнув. Вона не сказала, скільки я можу в неї залишитися. У суботу приїхала мати.
Спершу вона довго сиділа зі мною на кухні, потім поїхала до тітки. Повернулася з моїми кросівками, забутим підручником і пакетом чистої білизни.
Я чекав, що вона буде сердитою, а вона виглядала виснаженою.
– Оксана каже, що ти все занадто близько береш до серця.
Я опустив очі. Мама поставила пакети на підлогу й сіла поруч.
– Я сказала, що у п’ятнадцять років усе саме так і сприймається.
Бабуся мовчки простягнула їй чашку.
Того дня ми сходили в магазин по розкладачку. Мама довго її вибирала, перевіряла кріплення. Бабуся бурчала, що взяли занадто дорогу, й вимагала залишити їй хоча б право купити лампу.
Мої речі перекладали весь вечір. Підручники поклали на звільнену полицю. Для одягу знайшлася нижня шухляда комода, з якої бабуся дістала старі скатертини. Мама сіла на нову розкладачку.
– Тіснувато.
– Зате я й до ліцею пішки дійду, – сказав я.
– І по дорозі сміття винесеш, – додала бабуся.
Ми всі чомусь засміялися. Неголосно, але зупинитися я зміг не відразу.
Тітка подзвонила за кілька днів. Запитала, як я влаштувався. Сказала, що ноутбук віддали в ремонт і, можливо, його ще вдасться врятувати. Потім помовчала.
– Я не збиралася тебе нікуди відсилати. Ти ж розумієш, іноді скажеш…
Я стояв біля бабусиного вікна й дивився, як двірник згрібає мокре листя, і не знав, що відповісти. Тітка зітхнула.
– І твоя мама теж… Можна було спокійно поговорити, – і знову замовкла.
Ми попрощалися. Після розмови я ще якийсь час тримав телефон у руці, хоча екран давно згас.
Артем писав майже щодня. Питав про ліцей, надсилав смішні картинки.
У першу неділю в бабусі я розбив чашку. Вона стояла на краю столу, я потягнувся за підручником і зачепив її ліктем.
Чашка впала на підлогу, ручка відлетіла під холодильник, чай розлився на мої шкарпетки, а я завмер. Бабуся саме вийшла з ванної.
– Що там у тебе?
– Я ненароком.
Вона глянула на підлогу.
– Не наступи. Відійди поки що.
– Я куплю таку саму.
Бабуся підняла очі.
– Ноги не обпік?
– Ні.
Вона подала мені ганчірку, сама принесла віник. Ми зібрали уламки, витерли підлогу. Ручку з-під холодильника я витяг лінійкою. Бабуся покрутила її в пальцях.
– Ну, цю вже не приклеїш. Викидай, – а потім дістала другу чашку й налила мені чай.
Я сів, поклав руки на стіл. Бабуся повернулася у ванну — там вона замочувала білизну. Засичала вода, рипнув кран.
Дописавши чай, я прибрав зі столу підручники й підійшов до валізи. Дістав зимовий светр, запасні джинси, пакет із шарфом і рукавичками. Усе поклав у нижню шухляду комода. Порожню валізу відніс бабусі.
– Куди її можна сховати?
Вона виглянула з ванної, витерла руки об фартух.
– Давай на антресолі. Тільки подай табурет, поставимо разом…