— Я тебе не люблю, Іване…
Він нахилився ближче, не розчувши за музикою.
— Що?
— Не люблю. Я ж казала тобі. Чому ти думав, що після вінчання щось зміниться?
Іван повільно забрав руку з її плеча. Поруч дзенькнули чарки, хтось ударив ложкою об тарілку:
— Гірко! Молоді, гірко!
— Тихіше, Галю, — попросив він. — Люди почують.
Вона глянула на нього й ледь помітно похитала головою.
— Знову люди…
За кілька годин її місце за весільним столом спорожніло. Гості сміялися, вимагали від молодого готувати викуп і ще не знали, хто чекав Галину в темряві біля старої хвіртки.
А почалося все за рік до того.
Вісімнадцятирічна Галина тільки-но поїхала вчитися до міста на швачку-модельєрку. У гуртожитку соромилася навіть вийти на спільну кухню: усі чужі, усі кудись поспішають, говорять голосно, сміються впевнено. А вона щовечора рахувала, скільки лишилося до поїздки додому.
З Русланом познайомилася через порвану сітку.
Ручка тріснула просто перед гуртожитком. Картопля покотилася мокрим асфальтом, буханець упав у калюжу.
— Та що ж це таке… — Галина присіла, ледь не плачучи.
— Хліб устиг урятувати, — озвався хтось поруч. — А за картоплею доведеться побігати.
Високий хлопець у потертій шкіряній куртці підняв останню картоплину біля бордюру, дістав пакет і переклав покупки.
— Тримай. Хоча ні, не тримай. Куди нести?
— Он туди. Я сама…
— Бачу, як сама. Ходімо вже, бо зараз і пакет образиться.
Вона засміялася вперше за весь той довгий тиждень.
Руслан був старший на чотири роки, працював токарем, після зміни ремонтував машини в гаражах. Грошей мав небагато — то були дев’яності, на заводі зарплату затримували місяцями. Проте біля технікуму часто чекав із двома гарячими пиріжками.
— Твій який? — питала Галина.
— Той, що менший.
— Вони однакові.
— Ну от, і сперечатися нема про що.
Вони гуляли, доки не мерзли руки. Тоді Руслан ховав її долоні у свої кишені.
— Колись майстерню відкрию, — казав. — Невелику. Щоб самому працювати, а не чекати, поки хтось згадає про зарплату.
— А я шитиму. Машинку тільки добру треба.
— Буде тобі машинка.
— І стіл біля вікна.
— І стіл.
— Ти на все погоджуєшся?
— Ні. На собаку ще подумаю.
— Яку собаку?
— Ну як це — своя хата й без собаки?
Галина притулялася до нього й усміхалася. З ним їй уже не хотілося щовечора рахувати дні до повернення в село.
А вдома на неї чекав Іван.
Жив через три хати, знав її зі школи, возив на мотоциклі, приносив цукерки на свята. Добрий хлопець, роботящий. Галина ніколи не боялася лишитися з ним наодинці, могла попросити про допомогу. Тільки серце поруч із ним мовчало.
Вона й гадки не мала, що батьки вже називають його майбутнім зятем.
Про весілля мати заговорила влітку, коли вони пололи буряки.
— Іван учора заходив. Питав, коли ти приїдеш.
— То зайшов би сьогодні.
— Галю, ти ж розумієш, чого він ходить.
Дівчина перестала сапати.
— Мамо, я йому нічого не обіцяла.
— А хто каже, що обіцяла? Хлопець хороший. Не п’є, руки має. Батьки його тебе люблять. Хата велика…
— Я іншого люблю.
Мати випросталася.
— Якого ще іншого?
— Руслана. Він у місті працює. Я хотіла вас познайомити.
— Он воно що… А ми думаємо, чого ти додому не їдеш.
— Я через навчання не їжджу.
— Авжеж. А той твій Руслан де живе?
— У гуртожитку.
Марія Іванівна зітхнула так, наче почула остаточний вирок.
— Доню, ти життя ще не знаєш. У кімнатці потулишся, грошей забракне — і мине любов.
— А без любові грошей вистачатиме — то добре буде?
— Не перекручуй. Ми ж тобі добра хочемо.
Увечері батько поклав на стіл записник.
— Восени весілля. Після Покрови. З Івановими вже говорили.
Галина подивилася спершу на нього, тоді на матір.
— А зі мною коли поговорите?
— Оце й говоримо.
— Ні, тату. Ви мені наказуєте.
Петро Степанович підвів голову.
— Ти голосу не підвищуй.
— Я не підвищую. Я за Івана не піду.
Кулак ударив по столу. Ложечка вискочила з блюдця.
— Пів села знає! Людей запросили! А ти надумала нами крутити?
— То скажіть їм, що помилилися!
— Я помилився?!
Мати схопила Галину за лікоть.
— Іди до кімнати. Не доводь батька.
— Мамо…
— Іди, кажу.
Тієї ночі вона вперше написала Русланові: «Мене віддають заміж».
Він приїхав найближчої неділі. Стояв біля хвіртки у випраній сорочці, незвично серйозний.
— Петре Степановичу, я поговорити хочу.
— Нам нема про що.
— Є. Я Галю люблю. Ми хочемо бути разом.
— Хотіти мало. Що ти їй даси?
— Працюватиму. Вона вчитися закінчить…
— На моїй дочці своє життя влаштовувати не будеш. Їдь.
Галина вибігла з хати.
— Тату, він же навіть не договорив!
— А ти в хату!
Руслан не зрушив.
— Вона не річ. Ви не можете просто…
— З мого двору! — гаркнув батько.
Хвіртка грюкнула перед його обличчям.
Галина ще встигла вислизнути на вулицю. Вчепилася Русланові в куртку.
— Забери мене.
— Ходімо.
Він сказав це відразу. Без вагання.
Вона озирнулася на хату. На ґанку стояла мати, притиснувши долоню до грудей.
— Я… зараз не можу. Мама…
Руслан опустив очі, тоді обережно відгорнув волосся з її мокрої щоки.
— Галю, я не потягну тебе силою. Але й вони не мають права. Скажеш — приїду. У будь-який день.
За кілька днів Галина перестріла Івана біля саду.
— Нам треба поговорити.
— Та я й сам до вас збирався.
— Не про весілля. Тобто про нього… Іване, скасуймо все.
Він зупинився.
— Через того міського?
— Через те, що я тебе не люблю.
Іван зірвав травинку, почав крутити її між пальцями.
— Мені мати казала, що ти надумала собі.
— Я не надумала. Ти ж хороший. Навіщо тобі жінка, яка кохає іншого?
— А я тебе кохаю.
Вона замовкла.
— Я ж не ображатиму, Галю. Ніколи. Хочеш — учися, хочеш — ший удома. Усе зроблю.
— Але я не цього прошу.
— Поживемо — звикнеш.
— А якщо ні?
Іван розтер травинку пальцями.
— Звикнеш. Не ми перші.
Вона дивилася на нього й розуміла: він почув кожне слово. Просто не повірив жодному.
До осені подвір’я загуло підготовкою. Сусіди несли лавки, тарілки з подряпаними денцями, емальовані миски. На літній кухні крутили голубці, пекли пляцки, сперечалися, чи вистачить м’яса.
— Галю, подай рушник!
— Галю, приміряй туфлі!
— Галю, чого стоїш? Усміхнися, скоро заміж!
Вона подавала, приміряла, відходила, щоб нікому не заважати.
За два дні до весілля віддала подрузі маленьку складену записку.
— Передаси Русланові? Тільки в руки.
— Галю, що ти задумала?
— Не питай. Будь ласка.
У записці було кілька рядків: «Приїдь у суботу о десятій вечора. До нашої хвіртки. Якщо можеш. Якщо ні — я зрозумію».
Уранці весільного дня пішов дощ.
Батько з сусідами кидав дошки на розмоклі стежки, сердився на небо й наказував переставити столи, щоб із брезенту не капало гостям за комір.
У кімнаті Галина сиділа перед дзеркалом у білій сукні. Мереживо дряпало руки. Перукарка пішла, лишивши на трюмо шпильку, а Галина крутила її в пальцях і ніяк не могла покласти.
Мати ввійшла, причинила двері.
— Знову плачеш? Ну подивися на себе…
— Мамо, допоможи мені.
Марія Іванівна завмерла з фатою в руках.
— Не починай.
— Востаннє прошу. Я сама вийду до людей. Скажу, що це я винна. Тільки не змушуйте.
— Уже музики приїхали.
— Я чую.
— Іван зараз буде.
— Мамо, подивися на мене!
Та нарешті зустрілася з дочкою поглядом. Губи її затремтіли.
За дверима батько гукнув:
— Маріє! Ви там скоро?
Мати швидко поправила Галині фату.
— Витри очі, доню.
— Це все?
— А що я можу?..
У церкві Галина довго не відповідала на запитання священника.
Свічка тремтіла в руці. Іван нахилився:
— Галю…
Вона глянула на матір. Та ледь помітно кивала, притискаючи хустинку до губ. Батько стояв біля дверей, не відводячи очей.
— Чи маєш добру й непримушену волю? — перепитав священник.
Хтось позаду зашепотів:
— Чого ж вона мовчить?
— Може, зле стало?
Галина ворухнула губами.
— Згодна…
І відразу заплющила очі.
Потім були сільрада, стрічки на машинах, хліб-сіль біля порога. Під палаткою парував борщ, пахло ковбасою, гості підсували одне одному тарілки.
— Їжте, не соромтеся!
— За молодих!
— Щоб у вас діток було, як у небі зірок!
Галина не могла проковтнути навіть шматочка хліба.
Іван нахилився до неї вже надвечір.
— Може, тобі чогось принести?
— Ні.
— Ти хоч усміхнися. Он тітка питає, чи не хвора.
Саме тоді вона й сказала, що не любить його.
А він знову попросив не зважати.
— Ми тепер чоловік і жінка, Галю. Все буде добре. Я постараюся.
— Ти можеш перестати вирішувати за мене, що мені буде добре?
Він розгублено глянув на її руку, яку щойно випустив.
— Я ж нічого лихого…
— Знаю, — тихо відповіла вона. — Усі мені добра хочуть.
Коли з неї знімали фату, жінки співали так жалібно, що кілька гостей витирали очі.
Свекруха розгорнула квітчасту хустку.
— Нахили голівку, доню.
Вузол затягнувся під підборіддям.
— Не туго?
— Туго.
Свекруха трохи послабила кінці.
— Отак звикнеш. Гарна ти в нас.
Галина торкнулася хустки й раптом ясно уявила завтрашній ранок: прокинеться в Івановій хаті, він назве її дружиною, а вона знову промовчить. Як мовчала сьогодні. І вчора. І ціле літо.
Після вальсу сказала:
— Піду надвір. Голова болить.
— Провести?
— Не треба. Я сама.
І вже відвертаючись, додала:
— Пробач мені, Іване.
Він не розчув. Його саме покликали до столу.
Надворі дощ ущух. Галина пройшла до лавки під яблунею, сіла, сховала холодні пальці в складках сукні.
З палатки долинало:
— А тепер за батьків! За тих, хто молодих виростив!
Вона затиснула долонями вуха, потім відразу опустила руки. Треба було слухати вулицю.
Дві жовті плями світла з’явилися за поворотом.
Старенька «Лада» зупинилася біля хвіртки. Фари згасли.
Руслан сам відчинив пасажирські дверцята.
— Галю…
Вона сіла, притримуючи пишну спідницю. Він подивився на хустку, на весільну сукню й ковтнув.
— Ти точно вирішила?
— Так.
— Я не про сьогодні. Далі важко буде. Вони…
— Знаю.
— Я кімнату прибрав. Там тісно, але…
Галина накрила його руку своєю.
— Руслане, їдь. Про кімнату потім розкажеш. Тільки їдь.
Він більше нічого не запитував.
На весіллі її зникнення помітили не відразу.
— Галю не бачили? — спитав Іван у дружок.
— Та десь тут була.
Він зазирнув у кімнату, на кухню, вийшов до хвіртки. Лавка стояла порожня.
Боярин зустрів його сміхом:
— О! Молодої шукаєш? Украли! Готуй могорич!
— Та хто вкрав?
— Хто ж тобі скаже! Плати — дізнаєшся!
Гості загомоніли, почали радити, скільки давати й як торгуватися. Іван навіть дістав гроші.
Та по викуп ніхто не приходив.
За пів години мати обійшла всіх подруг.
— Дівчата, годі вже. Повертайте Галю.
— Ми не забирали, тітко Маріє.
— То хто?
Їй ніхто не відповів.
Музика стихла. Чоловіки пішли з ліхтариками в сад, до ставка, за сараї.
— Галю!
— Галино, озвися!
Марія Іванівна бігла слідом, грузнучи туфлями в багнюці.
— Може, їй погано… Петре, треба ще в городі подивитися!
— Де вона?! — кричав батько. — Хто бачив мою дочку?
Лише пізно вночі сусідка Настя розгублено сказала:
— Та я ж машину бачила… Біля хвіртки. Дівчина в білому сіла. Я думала, то ваші…
Іван повільно сховав у кишеню гроші, приготовані на викуп.
Наступного ранку Галинина двоюрідна сестра привезла звістку.
— Вона жива. У місті. З Русланом.
Мати сперлася об стіл.
— Не застудилася? Вона ж без пальта…
— Ні, тітко. Все добре. Просила сказати, що любить вас. І пробачення просила.
Батько дивився у вікно.
— Передай: дочки в мене більше нема.
— Дядьку Петре…
— Нема!
Марія Іванівна здригнулася, але не заперечила.
Іванові ще довго кидали навздогін дурні жарти.
— То як, знайшлася жінка?
Одного разу він зупинився біля сільського магазину.
— Тобі весело?
Чоловік із пляшкою пива усміхнувся.
— Та я ж нічого…
— От і не кажи нічого.
Більше при ньому не жартували. Принаймні вголос.
Через пів року цивільний шлюб розірвали. З церковними справами довелося довго ходити й пояснювати, як усе сталося.
А ще за два роки Іван одружився з дівчиною із сусіднього села. У них народилося двоє синів. Він працював, будувався, купив машину. Галина, почувши про це від сестри, довго мовчала, а потім сказала:
— Дай Боже, щоб вона його любила.
Їхнє з Русланом життя теж не стало казкою.
Дев’ять квадратних метрів у гуртожитку. Залізне ліжко, хиткий стіл, шафа, що не зачинялася. На спільній кухні хтось постійно займав конфорки.
Галина довчалася, вечорами підшивала штани й перешивала пальта. Руслан повертався з гаражів, коли вона вже засинала над машинкою.
— Галю, лягай.
— Ще один шов.
— Ти це годину тому казала.
— Замовниця вранці прийде.
Він ставив біля неї чай.
— Тоді посунься. Потримаю тканину.
Іноді сварилися через гроші, через утому, через невинесене відро.
— Ти хоч чуєш, що я кажу? — зривалася вона.
— Чую. Просто сил нема.
Вона замовкала.
— У мене теж.
Вони сиділи по різні боки маленького столу, а потім Руслан тягнувся до її руки.
— Давай сьогодні хоч не будемо одне одного добивати.
Бували вечері з картопляного супу без м’яса. Був цукор, куплений по пів кілограма. Були її сльози над листом додому.
— Може, цього разу відповідять, — казав Руслан.
— Я вже й не знаю, про що писати. Усе написала.
— Напиши, що ми живі. Що чекаємо.
Народилася Оленка. За чотири роки — Тарас.
Галина вкладала фотографії дітей у конверти, підписувала на звороті: «Оленці рік», «Тарасик уже ходить».
На свята замовляла розмову через сільську пошту.
— Мамо? Це я. Не клади слухавку, будь ласка!
На тому кінці чулося дихання.
— Я тільки скажу… У нас син народився. Тарасом назвали. Мамо, ти чуєш?
— Чую, — ледь долинуло.
— Приїдьте до нас. Хоч сама. Я зустріну…
Клацнуло.
Галина ще кілька секунд тримала слухавку.
Потім вийшла з переговорного пункту до Руслана.
— Знову?
Вона кивнула.
Він обійняв її просто на сходах.
— Ходімо додому.
Згодом вона перестала телефонувати. Лише листівки надсилала: «Люблю вас. Пам’ятаю. Будьте здорові».
Діти виросли. Родина перебралася у двокімнатну квартиру. З’явилися нормальні меблі, пральна машина, власна справа в Руслана. У Галини — постійні замовниці, які вже приводили до неї своїх дочок.
Майже двадцять п’ять років минуло.
І одного листопадового дня подзвонила сестра.
— Галю… Дядька Петра не стало. Завтра ховатимуть.
— Коли?
— Сьогодні вночі. Серце.
Галина сіла на стілець у коридорі.
Руслан присів перед нею.
— Збираймося. Я поведу.
— Він так і не покликав мене, — сказала вона.
Руслан нічого не відповів. Лише міцно взяв її за руки.
Наступного ранку вона відчинила знайому хвіртку.
Яблуні вже не було. Від лавки теж нічого не залишилося. Хата здавалася нижчою, ніж у пам’яті.
— Я тут почекаю, — тихо сказав Руслан. — Якщо треба буде — поклич.
Батько лежав серед квітів, маленький, сивий, із нерухомими руками. Галина дивилася на нього й не знаходила жодного з тих слів, які стільки років подумки йому говорила.
Нахилилася.
— Тату… Це я.
І заплакала.
Мати стояла поруч, тримаючись за спинку стільця. Коли Галина випросталася, їхні погляди зустрілися.
— Доню…
Більше вони тоді нічого не сказали.
Після кладовища й поминального обіду люди почали розходитися. Галина вийшла до Руслана.
— Можеш заїхати до сестри? Я побуду з мамою.
— Звісно. Подзвониш.
Коли повернулася в хату, мати сиділа біля кухонного столу. На тому самому місці, де колись казала їй не доводити батька.
— Сідай, Галю.
Галина підійшла, але сісти не змогла. Опустилася перед матір’ю навколішки, обняла її.
— Я ж хотіла приїхати… Мамо, я стільки разів…
— Знаю, доню.
— Я писала…
— Знаю.
Стара долоня лягла їй на голову.
— Підведися. Не стій так. Це мені треба перед тобою…
Мати не договорила. Притиснула дочку до себе, і вони довго плакали, заважаючи одна одній витерти сльози.
Потім Марія Іванівна дістала з буфета коробку з-під цукерок.
— Дивись.
Усередині лежали листи. Знайомі конверти, листівки, фотографії з позначками на звороті.
Галина взяла знімок маленької Оленки.
— Ти зберегла?
— Усе.
— Я думала, ви палили.
— Ні, доню. Ховала під рушниками. Коли батько йшов, діставала, читала.
— То ти знала, як ми живемо?
Мати опустила очі.
— Знала.
— І про дітей знала?
— Галю…
— Чому ж мовчала, мамо? Хоч два слова. «Отримала. Жива». Я б уже…
Голос урвався.
Марія Іванівна довго розгладжувала край конверта.
— Боялася. Спершу його гніву. Потім… уже й не знала, як озватися. Думала: стільки мовчала, що скажу тепер?
— «Приїжджай», — прошепотіла Галина. — Я тільки цього й чекала.
Мати закрила обличчя руками.
— Знаю. Тепер знаю.
Помовчали. На плиті закипів чайник.
— А тато? — спитала Галина. — Він хоч колись питав?
— Не питав. Тільки останніми роками все біля вікна сидів. Машина зупиниться — дивиться. Я казала: «Може, покличемо Галю?» А він: «Не починай».
— Може, ти думала, що чекає.
— Може, й думала, — погодилася мати. — Тепер уже не спитаєш.
Галина поклала фотографію назад. Руки в неї тремтіли.
До пізньої ночі вони говорили про дітей, роботу, хвороби, сусідів. Мати перепитувала імена, плутала, хто де вчився, соромилася цього, а Галина пояснювала знову.
— То Оленка вже інститут закінчила?
— Уже працює, мамо.
— А я її все з тими білими бантами пам’ятаю…
Ближче до півночі Марія Іванівна раптом торкнулася доччиного рукава.
— Скажи мені тільки правду. Ти з ним щаслива?
— З Русланом?
— Так. Не шкодувала, що тоді поїхала?
Галина усміхнулася крізь утому.
— Ні, мамо. Не шкодувала.
— Навіть коли важко було?
— Я шкодувала, що не змогла піти раніше. Що Івана так скривдила. Що ви дітей не бачили. Але що до Руслана поїхала — ні.
Мати кивнула, витерла очі.
— А ми думали, перебігаєш, поплачеш і повернешся. Батько казав: «Хай тепер узнає». А я слухала.
— Ми всякого узнали, мамо. Тільки він мене не покинув.
— Я ж тобі тоді казала: що люди скажуть… — Марія Іванівна гірко зітхнула. — Поговорили й перестали. Своїх дітей женили, онуків бавили. А я твоїх по фотографіях ростила. Сама себе й покарала.
Галина взяла її за руку.
Так і сиділи, поки чай зовсім охолов.
Уранці Руслан приїхав по дружину. Вийшов із машини, зняв шапку.
— Прийміть мої співчуття, Маріє Іванівно.
Мати уважно подивилася на нього.
— Дякую, синку.
Він на мить розгубився.
— Галю, сумку забрати?
— Зараз винесу.
— Не треба, я сам.
Коли він пішов до хати, мати тихо сказала:
— Ти й досі на нього так дивишся.
— Як?
— Як тоді біля хвіртки.
Галина відвела очі, усміхнувшись.
Проводжаючи їх, Марія Іванівна вийшла аж на вулицю. Тримала на грудях кінці вовняної хустки, ніби мерзла, хоча ранок був тихий.
— Галю…
— Що, мамо?
— А на Різдво приїдете?
Галина завмерла біля відчинених дверцят.
Мати поспіхом додала:
— Усі. З дітьми. Я ж їх тільки на картках… Хочу побачити. Якщо вони захочуть, звісно.
— Захочуть.
— Я голубців нароблю. Ти ж любиш. І пляцок із маком…
— Люблю, мамо.
— То приїдете?
Галина повернулася, міцно обійняла її.
— Приїдемо. Тепер приїдемо.
У машині вона довго не могла заспокоїтися. Руслан не поспішав рушати, лише простягнув хустинку.
— Побудемо ще? — спитав.
Вона похитала головою.
— На Різдво приїдемо. З усіма.
— Добре.
Вони повільно виїхали на сільську дорогу. Галина дивилася в дзеркало: мати все стояла біля хвіртки, маленька, згорблена, й махала рукою.
Двадцять п’ять років тому Галина їхала звідси з Русланом і боялася тільки одного — що їх зупинять і повернуть.
Тепер поруч сидів той самий чоловік. Удома чекали їхні вже дорослі діти. Про своє рішення вона не шкодувала.
Вона плакала за тим, чого в їхньому житті так і не сталося: як мама тримає на руках новонароджену Оленку, як тато вчить малого Тараса майструвати, як вони всі разом сідають за недільний стіл.
— Мама Тарасика вже не побачить малим, — раптом сказала вона. — Розумієш?
— Розумію, Галю.
Руслан накрив її руку своєю.
А позаду, біля старої хвіртки, мати ще довго дивилася їм услід.