— Ти навіщо її валізу до дверей виставила?
Антон ще не встиг зняти куртку. Посеред передпокою стояла валіза матері, а сама Зінаїда Петрівна сиділа на пуфику, стискаючи в руках хустку.
— Тому що твоя мама сьогодні їде, — відповіла Олена. — Я попереджала, що так більше не може тривати.
— Ти казала, що хочеш, аби вона поїхала. А не що сама збереш її речі!
— Я три місяці прошу, щоб у нашій квартирі перестали заходити до спальні без стуку й ритися в моїх речах.
— Ой, ритися! — зітхнула Зінаїда Петрівна. — Взяла папку зі столу, а мене вже злочинницею виставили.
— Сьогодні був мій робочий договір. До того — чеки, пакети, коробки. Ви щоразу знаходите щось, що вам треба перевірити.
Антон повернувся до матері.
— Мамо, ти договір читала?
— Він зверху лежав. Побачила назву компанії, прочитала кілька рядків. Я ж не чужа!
— От бачиш? — Олена подивилася на чоловіка. — Для неї тут нічого чужого немає. Ні наша спальня, ні мої документи.
Антон схопив валізу.
— Нікуди вона зараз не поїде.
— Постав назад.
— Я сказав — нікуди.
Він заніс валізу до кімнати. Повернувшись, побачив, як мати притискає хустку до очей.
— Моя мама приїхала до мене, і я сам вирішуватиму, скільки вона тут житиме! — крикнув він. — Не подобається — це твої проблеми. Матір я виганяти не збираюся!
— Тоді я все почула.
— Що саме?
— Що моя думка в цій квартирі нічого не важить.
— Не починай, Олено. Ми п’ять років разом живемо. Я завжди з тобою рахуюся.
— Я місяць просила тебе поговорити з нею про спальню.
— Я поговорив!
— Ти сказав: «Мамо, Оленко нервує, постарайся обережніше». Після цього вона почала стукати й заходити одночасно.
— А що мені робити, якщо рушник потрібен? — підвелася Зінаїда Петрівна. — Дозволу письмового питати? Я в домі сина!
— Це орендована квартира, — сказала Олена. — Ми з Антоном платимо за неї разом. А ви приїхали на тиждень.
Три місяці тому вона й уявити не могла, чим закінчиться той тиждень.
***
Із Зінаїдою Петрівною вони ніколи не були особливо близькими. Свекруха любила знати все: хто куди пішов, що купив, скільки витратив і чому не спитав її поради.
Після сімейних вечер Олена іноді казала чоловікові:
— Твоя мама надто багато запитує.
— Та вона з усіма така. Не звертай уваги.
Антон виріс із цими запитаннями й давно звик відмахуватися. Олені ж щоразу доводилося стримуватися, щоб не відповісти різко.
Коли у свекрухи почався ремонт, вона зателефонувала сама:
— Оленочко, можна я у вас тиждень поживу? Там стіни штроблять, пилюка всюди. Ночувати неможливо.
— Звичайно, приїжджайте.
Вітальню перетворили на тимчасову спальню. Перші дні все було спокійно: Зінаїда Петрівна вранці їхала до своєї квартири, а ввечері поверталася й розповідала про ремонт.
На восьмий день Олена запитала:
— Уже можна додому повертатися?
— Та де там! Майстри терміни зірвали. Ще тиждень, мабуть.
Минув тиждень. Потім другий. Ремонт закінчився, але треба було чекати на шафу. Потім у квартирі пахло фарбою. Потім заважали коробки.
— Антоне, скільки це ще триватиме? — запитала Олена.
— Ну куди я її пожену? Нехай доведе все до ладу.
— Я не прошу її гнати. Я прошу домовитися про дату.
— Ну не рік же вона тут житиме.
За місяць халат свекрухи висів на спинці крісла, її ліки стояли у ванній, а на кухні з’явилися банки з крупами, які, за її словами, «Антоша любить із дитинства».
Олену це дратувало, але не так, як інше.
Одного ранку вона вийшла з душу й побачила свекруху біля комода в їхній спальні.
— Ви щось шукаєте?
— Зарядку. Антон казав, у вас запасна є.
— Можна було запитати.
— Та я ж тільки зарядку взяти.
Через кілька днів Олена повернулася з роботи й побачила на кухні розкритий пакет зі своєю новою блузкою.
— Колір гарний, — сказала свекруха. — Але дорогувато для звичайної сорочки.
— Звідки ви знаєте, скільки вона коштує?
— Чек у пакеті був.
— Ви навіщо його дивилися?
— Та не дивилася я спеціально. Зверху лежав.
Увечері Олена розповіла про це чоловікові. Антон усміхнувся і сказав матері:
— Мамо, ну не треба по пакетах лазити.
— Господи, які ви ніжні! Мені більше робити нічого, як у ваших пакетах порпатися!
Антон знизав плечима. На цьому розмова закінчилася.
Потім свекруха почала телефонувати йому на роботу, якщо Олена затримувалася.
— Мама питала, де ти, — якось розповів Антон, сміючись. — Вирішила, що ти зникла.
— Я ж писала тобі, що йду з колегами в кафе.
— Я знаю.
— Тоді навіщо вона тобі дзвонить?
— Їй нудно, Олено. Не роздмухуй.
Іноді він погоджувався, що мати перегинає палицю. Обіцяв поговорити, а потім пояснював:
— Їй шістдесят шість. Ти ж не думаєш, що її можна перевиховати?
— То перевиховуватися повинна я?
— Ніхто тебе не перевиховує.
— Тоді чому я постійно мушу не звертати уваги?
— Бо так простіше, ніж сваритися через кожне її запитання!
Наприкінці другого місяця Олена купила пальто. Щойно вона зайшла на кухню з пакетом, свекруха запитала:
— Скільки віддала?
— Нормально.
— Це не відповідь. Антон знає?
— А він повинен окремо знати ціну мого пальта?
— Ви ж сім’я. Гроші спільні.
Антон сидів за столом і дивився в телефон. Олена чекала, що він щось скаже, але чоловік мовчав.
— Антоне?
— Що?
— Твоя мама запитує, чи я перед тобою відзвітувала.
Він нарешті підвів очі:
— Мамо, ну годі вже. Олено, а ти теж не чіпляйся.
Того вечора Олена покликала його пройтися до магазину. Їй хотілося поговорити так, щоб свекруха не слухала за стіною.
— Так далі не можна, — сказала вона, щойно вони вийшли з під’їзду.
— Що сьогодні такого жахливого сталося?
— Справа не тільки в сьогодні. Твоя мама живе з нами два місяці. Ремонт у неї закінчений.
— Там ще меблі не поставили.
— Ліжко стоїть, кухня працює, ванна теж. Вона сама вчора розповідала.
— І що?
— Я хочу знати, коли вона повернеться додому.
Антон зупинився.
— Ти хочеш, щоб я матері припис на виселення виписав?
— Я хочу, щоб ти з нею домовився. Звичайними словами.
Він пообіцяв поговорити. За два дні сказав, що мама залишиться ще ненадовго. Максимум на пару тижнів.
Пара тижнів минула, а Зінаїда Петрівна привезла ще одну сумку.
— У мене там від нових меблів запах, — пояснила вона. — Голова болить.
Олена зрозуміла: жодного терміну немає. Поки вона терпить, свекруха залишатиметься.
Невдовзі до них зайшов Антонів приятель Сергій. Зінаїда Петрівна тричі перепитала, о котрій чоловіки закінчать розмову. Коли вона нарешті вийшла, Сергій усміхнувся:
— У тебе що, комендантська година?
— Та це мама, — засміявся Антон. — Їй треба знати абсолютно все.
Олена подивилася на нього. Він чудово бачив, що відбувається. Просто жартувати було легше, ніж сказати матері «ні».
Після того Олена почала забирати робочі папери з собою, покупки розкладала одразу, а двері спальні зачиняла навіть тоді, коли просто переодягалася.
У квартирі, де вони з Антоном прожили п’ять років, вона більше не почувалася вдома.
***
На роботі саме відкривали філію в сусідньому місті. Олені, яка вісім років працювала в компанії, запропонували вищу керівну посаду, кращу зарплату й оплату житла на перші два місяці.
Вона зраділа, але розуміла: рішення стосуватиметься їх обох. Треба поговорити з Антоном, запитати, чи міг би він перевестися або знайти роботу в іншому місті.
Документи Олена принесла додому й поклала в папці на столі в спальні.
Наступного дня вона затрималася на роботі. Щойно переступила поріг, свекруха зустріла її в коридорі:
— Ну що, кар’єристко, вітати тебе?
— З чим?
— З новою посадою. Я Антону вже розповіла. Він так здивувався, що дружина від нього таке приховує.
Олена повільно зняла пальто.
— Звідки ви знаєте про посаду?
— Папка на столі лежала. Я гарантійний талон на чайник шукала, побачила назву компанії…
— У моїй спальні шукали?
— У вашій спільній спальні, якщо вже бути точними.
— Ви відкрили мою папку й прочитали договір?
— Не говори зі мною як зі школяркою. Між чоловіком і дружиною секретів бути не повинно.
— Це не секрет! Я збиралася сьогодні з ним поговорити!
— Збиралася? А чому не вчора?
Олена мовчки пройшла до вітальні, дістала валізу свекрухи й поклала на диван.
— Ти що робиш? — Зінаїда Петрівна кинулася за нею.
— Збираю ваші речі. Ви сьогодні повертаєтеся додому.
— Ти мене виганяєш?
— У вас є квартира. Я просила не заходити до нашої кімнати, не чіпати мої речі, не обговорювати покупки. Сьогодні ви прочитали мій договір. Досить.
— Антон тобі цього не пробачить.
— Це буде наша з ним розмова.
Зінаїда Петрівна одразу зателефонувала синові. Олена чула уривки:
— Я їй поганого слова не сказала…
— Валізу зібрала…
— Як собаку…
— Приїдеш — сам побачиш.
Антон приїхав раніше, ніж зазвичай. І тепер стояв перед Оленою в передпокої, не бажаючи слухати.
— Ти хоч запитав, чому я це зробила? — сказала вона.
— Я знаю чому. Через твої папірці!
— Через три місяці, Антоне. Договір — остання крапля.
— Мама його не вкрала й не викинула. Просто побачила.
— Вона прочитала папери, які лежали в закритій папці в нашій спальні.
— Гаразд, не треба було. Я з нею поговорю.
Олена гірко засміялася.
— Ти три місяці з нею говориш. А терпіти щоразу повинна я.
— Нормальна людина сказала б: «Не робіть так більше».
— Я казала. Багато разів.
— І що тепер, матір вигнати?
— Вона має власну квартиру.
— Там після ремонту безлад!
— І шафа не зібрана, — підхопила Зінаїда Петрівна. — Запах іще.
— Ви двічі їздили туди ночувати на вихідні, — нагадала Олена.
— І що? Думаєш, мені там зручно?
— Це означає, що вас ніхто не залишає на вулиці.
Антон ударив долонею по шафі.
— Досить! Мама залишається. Крапка.
— А якщо я не згодна?
Він відповів одразу:
— Ніхто тебе тут не тримає.
Олена подивилася на нього, але сперечатися більше не стала. Зайшла до спальні й повернула клямку.
Антон кілька разів постукав.
— Олено, відкрий. Що за дитячий садок?
Вона не відповіла. На столі лежала папка. Олена дістала телефон і написала кадровику:
«Пропозиція щодо переведення ще актуальна?»
Відповідь прийшла швидко: так, оформлення можна починати завтра. Компанія винайме для неї квартиру на два місяці.
Ще вранці Олена думала, як умовлятиме Антона поїхати разом. Тепер вона взяла телефон і написала:
«Я погоджуюся».
***
За сніданком вона сказала:
— Я приймаю пропозицію про переведення.
Антон відклав ложку.
— Ти серйозно? Через учорашню сварку?
— Не тільки через учорашню.
— Олено, ну посварилися. Мама теж була неправа. Я вже сказав їй не чіпати твої речі.
— Дякую. Після трьох місяців мені нарешті дозволили мати власні документи.
— Навіщо ти іронізуєш?
— За тиждень мене тут не буде.
Зінаїда Петрівна мовчки розмішувала чай.
— Одна поїдеш? — запитав Антон.
— Так.
— А мені що робити?
— Ти сказав, що сам вирішуватимеш, скільки тут житиме твоя мама. Ось і вирішуй.
— Ти руйнуєш наш шлюб через мою матір?
Олена повільно видихнула.
— Я їду тому, що три місяці мій чоловік бачив, як мені погано вдома, і щоразу просив ще трохи потерпіти.
— Знову гучні слова.
— Добре. Мені запропонували кращу роботу. Я погодилася. Компанія оплатить житло на два місяці. За тиждень я їду.
— Антошо, нехай їде, — озвалася свекруха. — Побуде сама, зрозуміє, що сім’я важливіша за амбіції.
Олена не відповіла.
Вона збирала тільки своє: одяг, ноутбук, книжки, посуд, який купувала сама, фотографії та дрібниці. Не стала ділити диван, телевізор чи пральну машину, хоча частину речей вони купували разом.
Антон спершу поводився так, ніби вона просто хоче його налякати.
— Ти ж за два тижні повернешся? — запитав він, побачивши чергову коробку.
— Ні.
— У тебе там нікого немає. Ні друзів, ні рідних.
— Є робота.
— Це не життя.
— А тут, по-твоєму, було життя?
Він нічого не відповів.
У день від’їзду Зінаїда Петрівна пішла до магазину. Антон допоміг донести сумки до таксі.
Біля під’їзду він затримав руку на дверцятах машини.
— Ти подзвониш, коли доїдеш?
— Напишу.
— І що далі?
— Далі я житиму там.
— Ти ще злишся на мене?
Олена похитала головою.
— Ні, Антоне. Я вже не злюся.
Він відступив від машини. Олена сіла й зачинила дверцята.
***
Перші два тижні Антон телефонував щодня.
— Мама скоро сама поїде, — казав він.
Або:
— Ти все вирішила надто різко. Треба було зачекати.
Потім почав розповідати про буденні речі:
— Змішувач зламався. Господар обіцяв майстра прислати.
— Зрозуміло.
— Продукти знову подорожчали. А мама із сусідами посварилася.
— Ясно.
Олена звикала до нової роботи, незнайомих вулиць і маленької службової квартири. Перші вечори, повертаючись додому, вона ще чекала запитання: «Де ти була?» Але ніхто не питав.
Через три тижні Антон зателефонував пізно ввечері.
— Мамина квартира готова! — сказав він. — Вона, мабуть, за пару днів переїде.
— Чудово.
— І все? Ти навіть не запитаєш, що в нас далі?
Олена помовчала.
— Антоне, я подала на розлучення.
— Що ти зробила?
— Подала заяву.
— Ми ж навіть не поговорили нормально!
— Ми три місяці тільки й робили, що розмовляли.
— Ти ставила мені умови.
— Я просила не заходити до спальні без стуку й не чіпати мої речі. Якщо це для тебе умови — значить, ставила.
У слухавці стало тихо.
— Я думав, ти повернешся, — нарешті сказав він.
— Я знаю.
Антон не приїхав до неї: на роботі був складний період, а стара машина все частіше потребувала ремонту. Кредит за неї він виплачував уже другий рік.
Поки вони з Оленою ділили оренду й побутові витрати, платежі були посильними. Але через місяць власник квартири підвищив ціну.
— Ми ж п’ять років у вас живемо, — намагався домовитися Антон телефоном. — Жодного разу не затримали оплату.
— Розумію, але ціни змінилися, — відповів господар. — Або нова сума, або за місяць звільняєте квартиру.
Увечері Антон сказав матері:
— Доведеться скидатися. Я сам не витягну оренду, машину й усе інше.
Зінаїда Петрівна підібгала губи.
— Антошо, ти ж знаєш мою пенсію.
— Знаю. Але ти тепер тут живеш.
— Я взагалі-то додому збиралася!
— Ти три місяці казала, що вдома незручно. Тепер усе готово.
— Ти хочеш мене вигнати? Після всього, що сталося?
Антон потер обличчя долонею.
— Я не виганяю, мамо. Треба вирішити, як платити.
— Ти ж працюєш. Зарплата в тебе хороша.
— У мене ще кредит за машину.
— То твоя машина. До чого тут я?
Він хотів відповісти, але раптом згадав, як сам казав Олені: «Ну тобі що, важко?»
Тепер він зрозумів, як це звучало.
Антон протримався ще кілька тижнів. Економив, відмовився від доставки їжі, скасував поїздку на вихідні, яку вони з Оленою давно планували. Потім надійшли платіж за машину, підвищена оренда, комунальні рахунки, а ще довелося ремонтувати гальма.
Грошей не вистачало.
Він виставив машину на продаж, кілька разів знімав оголошення і знову розміщував. Зрештою продав дешевше, ніж залишився винен банку. Додав заощадження й ледве впорався з найближчими платежами.
Зінаїда Петрівна додому так і не повернулася. То казала, що треба докупити меблі, то скаржилася, що їй важко самій.
— А тепер ти розлучаєшся, — додала вона якось. — Як я тебе в такий момент залишу?
Антон знайшов дешевшу однокімнатну квартиру. Із двокімнатної забрав телевізор, одяг, кілька коробок і тумбу для взуття, яку вони колись вибирали з Оленою.
У день переїзду мати оглянула єдину кімнату.
— А я де спатиму?
— На дивані. Я собі розкладне крісло куплю.
— У тридцять шість років — на кріслі?
— Що робити? Оренда тут хоча б менша.
— От якби Олена не влаштувала все це…
— Не треба, мамо.
— А що я такого сказала?
Антон поставив коробку на підлогу.
— Вона поїхала не тому, що їй раптом так захотілося. Я сам сказав, що її ніхто не тримає.
Зінаїда Петрівна образилася й до вечора майже з ним не розмовляла.
Олена дізналася про переїзд випадково, коли Антон написав їй про забуту коробку з книжками. Вона попросила передати її знайомій і сама не приїхала.
Розлучення минало без гучних сцен. Антон ще кілька разів казав:
— Усе можна було виправити. Треба було дати мені час.
— Час був, Антоне. Три місяці.
***
Через пів року Олена вже сама оплачувала оренду. Допомога компанії закінчилася через обіцяні два місяці, але нової зарплати вистачало.
Роботи побільшало, відповідальності теж. Вечорами вона поверталася до квартири, залишала документи на столі й знала, що ніхто їх не відкриє.
Антон залишився з матір’ю в однокімнатному помешканні. Машини в нього більше не було, вільних грошей не побільшало. А Зінаїда Петрівна й далі хотіла знати все: чому він затримався, навіщо купив куртку, кому писав після опівночі.
Одного вечора Антон приніс додому пакет із магазину.
— Знову гроші витратив? — запитала мати. — А стара куртка чим не вгодила?
— Мамо, можна я сам вирішуватиму, що мені купувати?
Вона здивовано подивилася на нього.
— Я ж просто спитала, Антоне. Чого ти одразу заводишся?
Він мовчки забрав пакет і пішов до кімнати. Цю фразу він чув багато разів. Раніше він сам говорив її Олені.
Олена назад не приїхала.