– Я хочу розлучитись, – сказала Ірина досить буденним тоном. Вона стояла спиною до нього, ніби за вікном відбувалося щось важливіше за їхнє спільне життя.

Андрій навіть не підняв на неї очей.

– Добре, – тихо погодився він.

Ірина завмерла. Вона чекала іншої відповіді, можливо, запитань. Що завгодно, окрім спокійного «добре».

– Це все? – спитала вона. – Ти навіть не спитаєш чому?

Андрій глянув на дружину. В очах читалася втома.

– А навіщо? – відповів він. – Я й так усе знаю. Через вчорашнє…

Ірина сіла на стілець, склала руки на грудях. Андрій подумав, що, можливо, пропозиція про розлучення було просто черговою маніпуляцією.

Дружина часто під час скандалу шантажувала його розлученням, намагаючись досягти чогось свого. Він поступався. Перепрошував в тому, у чому не винен.

Вчора вони посварилися через те, що він затримався на роботі. Ірина, стоячи біля дверей, зустріла його такими словами:

– І де вештався весь цей час? Думаєш це нормально, що я сиджу і чекаю на тебе, як якась закохана гуска. Якби спромігся мене попередити, я провела б час по-іншому.

Вони домовлялися після роботи поїхати у крамницю. Ірина останнім часом збожеволіла на вбраннях, косметиці, салонах краси.

На кухні на нього чекав порожній стіл. Ірина, як завжди, нічого не приготувала. Не вважала за потрібне.

Він вимив руки й почав чистити картоплю, коли Ірина, уперши руки в боки з викликом його запитала:

– Не вважаєш за потрібне перепрошувати, Андрію?

– Ні.

…Мамі його дружина ніколи не подобалася. Ірина здавалася їй надто легковажною.

– Не дозріла вона для шлюбу. Фіфа, – якось висловилася вона.

Андрій тоді страшенно образився. Йому Ірина здавалася ідеалом. Через два роки шлюбу він почав розуміти, що тоді мала на увазі мати.

– Ти думаєш, я тебе розлюбила? – спитала Ірина, вириваючи його з роздумів.

Андрій так не думав.

– Я думаю, ніколи й не любила. Може це і на краще. Розлучимося і все на цьому.

– Значить, ти не проситимеш мене залишитися? – Губи дружини здригнулися. Ірина зовсім не очікувала такого розвитку подій.

– А ти хочеш, щоб я просив?

– Просто хочу переконатись, що я для тебе щось значу.

Андрій відкинувся на спинку стільця та провів рукою по обличчю.

– Якщо ти хочеш розлучитись, щоб відчути свою значущість, – повільно сказав він, – хай буде так. Розлучення, так розлучення. Чого його обговорювати?

У вітальні цокав настінний годинник. Його подарували їм батьки на весілля. Пил на склі збирався роками. У Ірини все ніяк не «доходили» руки зняти їх та протерти.

Щиро кажучи, у неї взагалі мало до чого доходили руки. Побутові дрібниці давно лягли на його плечі. Він згадав, як Ірина сидячи в телефоні розмірковувала:

– Ось скажи, хіба чесно, що чоловік раз на п’ятирічку робить якийсь ремонт по дому. А жінка має щодня прибирати, готувати, прати?

Андрій так не вважав. Та й виховувався по-іншому. Мати з батьком ніколи не вели підрахунків, хто і скільки робить для сім’ї.

Батько багато працював, він був авіаційним інженером і заробляв достатньо, щоб мати могла займатися тим, що їй подобається найбільше. А їй подобалося проводити час із дітьми.

Вона вела музичний гурток у місцевому дитячому центрі. Зарплата була не такою вже й великою, зате мала багато вільного часу. Займаючись домашніми справами, вона не вважала, що страждає.

Навпаки, їй приносило задоволення дбати про рідних. Однак, попри зайнятість батька, у них була традиція: раз на місяць вони разом пекли пиріг.

Андрій, дивлячись на батьків, хотів, щоб і в нього було так у родині. Він навіть пішов стопами батька. Йому вчитися було набагато простіше, тому що поряд завжди була допомога батьків.

Батько спочатку підказував і направляв його. Андрій став інженером з приладів орієнтування, навігації, стабілізації літальних апаратів.

Андрій пам’ятав, як після першої сварки з дружиною сказав:

– А ти знала, що літак має одне крило? Хоча люди вважають, що два. Так і у сім’ї. Наче чоловік та дружина – різні люди, але одне ціле.

– Що за нісенітниця? Усім відомо, що літак має два крила.

– Крило літака зазвичай конструюється, як єдине ціле монолітне крило, яке потім кріпиться та інтегрується у фюзеляж.

– Навіть якщо візуально здається, що два крила, конструктивно це одне крило з двома консолями. Ірино, я вів до того, що сім’ю можна порівняти з крилом літака. Візуально ми з тобою вдвох, але маємо бути, як єдине ціле в рамках сім’ї…

– Ох вже ця інженерна романтика, – засміялася тоді Ірина. – Такої маячні я ще не чула. Ти в батька підслухав цей прикол?

Андрію тоді стало прикро, але він нічого не відповів. Просто обійняв дружину.

Зараз, згадуючи, розумів, що, напевно, тоді дружина мала рацію. У їхнього літака завжди було два крила, а отже конструкція завжди була непридатною для використання.

– Може, ти ніколи й не любив мене? – Ірина почала злитися. – Може, у тебе є інша баба? Ти взагалі, як почав розмовляти? Що значить значущість відчути … Тобі всього-на-всього, треба було вчора перепросити й все зараз було б добре.

Андрій не здивувався питанню. Ірина часто підозрювала його у зраді. У неї був привід так думати. Вона судила по собі.

– Мабуть, хтось є, – нарешті сказав він. – На цьому закінчимо розмову. Розлучення так розлучення.

Ірина буквально задихалася від обурення. Її обличчя стало червоним, а очі злими.

– Ось як?

– Ось так!

Андрій не був зрадником – ніколи не переходив кордонів. З Мариною він познайомився на роботі. Андрій тоді працював над новою системою навігації і йому потрібен був фахівець із цифрових інтерфейсів.

Так у його відділі з’явилася Марина. Вона не носила підборів, не фарбувалася, одягалася скромно, але при цьому привертала увагу своїм спокоєм, точністю та знаннями.

У перші дні вона ставила багато питань – професійних, чітких. Андрій, втомлений вдома від нескінченних скандалів та претензій, раптом зрозумів, що з Мариною йому легко та просто.

Андрій підходив до Марини кілька разів, щоб обговорити проєкт. Їхні розмови були у справі, і він, зізнаючись собі, у якийсь момент зрозумів, що йому подобається, як вона думає. Як вона не поспішає з висновками, як розуміє деталі, які для інших здавалися б дрібницями.

Іноді вони сиділи в їдальні, пили каву і мовчали. Марина не намагалася налагодити розмову, не шукала тем для спілкування. Все було просто: робота, потім мовчання, потім знову робота.

– Ви давно працюєте у цій сфері? — спитала вона одного разу, коли вони залишилися вдвох пізно ввечері.

Андрій трохи посміхнувся.

– Не так довго. А може й довго… Але, якщо чесно, останнім часом мені нецікаво, – сказав він, не в силах приховати тугу в голосі.

– Проєкт?

– Загалом усе.

Марина уважно подивилася на нього. Але нових питань ставити не стала. Минуло ще кілька тижнів. Вони продовжували працювати разом над одним із великих проєктів.

Його погляд затримувався на ній трохи довше, ніж зазвичай. Марина, і собі, почала зауважувати, що її думки мимоволі повертаються до його тихої, але впевненої манери говорити та розв’язувати питання.

Вчора вони залишилися на роботі допізна. Андрій відчував, що його руки починають тремтіти від втоми. Він дізнався, що дружина йому зраджує.

Причому давно. Не хотів іти додому, бо не знав, як розпочати з Іриною діалог, і при цьому тримати себе в руках.

Марина зайшла до нього. Вона мовчки підійшла і поставила кухоль поряд із його комп’ютером. Андрій обернувся і зустрівся з її поглядом.

– Ви ще не йдете? – спитав він з легким подивом.

– Мені не хочеться. Ви також втомилися.Маєте сьогодні поганий вигляд. Я зауважила, що ви сьогодні не обідали. Так не можна.

Марина мовчала, але в її очах майнув неспокій.

– Я переймаюся за вас.

Андрій трохи підняв брови, здивувався, чекав, що вона скаже щось ще. Але вона нічого не додала. Все було сказано без зайвих слів. Він відчув легке роздратування, не в її бік, а скоріше у бік себе.

Почуття між ними почали вирувати все сильніше, але обидва поки що не наважувалися зізнатися собі в цьому.

Кожен залишався у своєму світі, думаючи, що це лише тимчасова прихильність, яка незабаром зникне. Та й неправильно це все було.

Вчора Андрій, коли повернувся додому, не став говорити з Іриною про її зради. Мовчки вислухав її закиди, щодо затримок на роботі.

А сьогодні вона сама заговорила про розлучення. Він хотів розлучитися, без скандалів та докорів. Але Ірина… Ірина знову ним маніпулювала, намагалася шантажувати.

– Ти зрадник! – Зрештою вигукнула вона і схопилася зі стільця. – Я подзвоню твоїм батькам. Я прийду до тебе на роботу… Нехай усі дізнаються, який ти негідник! Я тепер точно подам на розлучення!

– Ірино, – Андрій говорив тихо. – Припини. Не тобі мене звинувачувати. Рік тому. Сергій із кафе. Правильно?

– Як …

– Телефон. Збіги. Спільні знайомі. Ти надто нервувала останнім часом. Я просто… вирішив не питати. А вчора довідався від нього остаточно.

Вона знову сіла. Довго дивилася на руки.

– Тоді чому ти не закотив сцену? Не вигнав? Чи не пішов сам? Якщо дізнався.
Ірина відчула, як у грудях у неї щось болісно стискається.

– А що ти хотіла від мене почути? Щоб я благав залишитися? Кричав? Може впав навколішки?

– Ти навіть не спитав “чому”?

– Навіщо?

– Ти порожній, Андрію. Не злий, не жорстокий, – а саме порожній. У тому, що в мене з’явився хтось – тільки твоя провина. І нічия більше. У тебе самого рильце в пушку.

Тиша лягла між ними, як попіл після пожежі. Незворотність витала у повітрі. Але щось тремтіло під шкірою – не назване, не відпущене.

– Я ненавиджу тебе, – прошепотіла Ірина, не дочекавшись відповіді.

– А я дуже тебе кохав, – відповів він.

Ірина вийшла із кухні. Андрій ще якийсь час сидів і йому здавалося, що годинник цокає надто голосно.

За вікном, як завжди, хтось лаявся на паркуванні. Андрій думав, що після розмови з дружиною відчуватиме порожнечу, але чомусь відчував свободу.

Ірина демонстративно зібрала не всі свої речі, грюкнула дверима, перш ніж піти. Мабуть, думала, що це тимчасово.

Минуло кілька тижнів і Ірина, не дочекавшись дзвінка від Андрія, зателефонувала сама. Її голос уже не був рішучим, навпаки – звучав якось тихо.

– Ми погарячкували. Я не хотіла розлучатися. То був шантаж. Пам’ятаєш, що ти говорив про крила літака. Ми маємо бути, як єдина конструкція. Я хочу все виправити. Спробуймо заново.

Андрій слухав її, але не вірив. Можливо, вона справді пошкодувала, проте він відчував, що ухвалив правильне рішення.

– Твій шантаж нарешті спрацював, – відповів він.

Після розлучення Андрій повністю пішов у роботу. Ірина ще намагалася якийсь час все повернути. Але Андрій так і не зміг вибачити їй зради. Та й почуття у нього були до іншої. І цим почуттям він більше не чинив опір.

З кожним днем, проведеним з Мариною, він все більше відчував, що вона стала його якорем. Її спокій, її здатність слухати й бути поруч, коли йому потрібно, наповнювали його життя новим змістом.

З нею він не відчував тиску, не треба було виправдовуватися, чи доводити щось. Він просто був собою.

Марина, попри свою стриманість, теж не приховувала, що її почуття до нього стають дедалі сильнішими. Але вона не поспішала розвивати події, не вимагала зізнань і не чекала гучних слів.

Її стосунки з Андрієм не будувалися на пристрастях чи фантазіях, а на тихому розумінні того, що кожен із них був готовий підтримати іншого, не вимагаючи нічого натомість.

Якось увечері, після довгого робочого дня, вони сиділи на балконі, і Андрій, дивлячись на неї, раптом зрозумів, що це і є те, що йому потрібно.

Не порятунок. Не розв’язання проблем. Просто присутність. Тепле, просте сьогодення. Підтримка та турбота, на якій зазвичай і будуються сім’ї.

Все пізнається в порівнянні. Він тільки зараз почав усвідомлювати справжній зміст приказки, що не все те золото, що блищить. Фасад може бути зразковим, та нутро трухлявим. Він слушно міркує?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.