– Діду, а що означає бідолашна? Чому ти мене так називаєш? – Запитала маленька Танюшка дідуся.

– Онучко, підростеш, зрозумієш… Ходімо краще морозиво їсти?

– Ходімо! – Зраділа дівчинка. Вона дуже любила вершковий пломбір у вафельному стаканчику. Дідусь завжди купував його із запасом і зберігав у маленькій морозилці старого холодильника.

Танюшка любила діда. Тільки він оберігав її, грав і пригощав морозивом. Мама, після того, як з’явився братик Андрійко, зовсім не звертала на неї уваги, тільки злилася і кричала.

– Танько, знову під ногами крутишся! Іди краще за братом подивися, мені прати пелюшки треба! Одна мука з тобою! І чому я тебе залишила, не послухала матір…

Раніше вона хоч іноді була доброю, могла заплести коси, подивитись мультики по телевізору. Але потім з’явився дядько Євген, і мама віддала Татяну бабусі Зіні, дружині діда Грицька.

Баба Зіна була не рада такій події, але подітися не було куди. Дочці треба влаштовувати особисте життя.

Після закінчення школи Олеся, мати Тетянки, влаштувалася працювати в їдальню кухарем. Вчитися далі не хотіла. А готувати любила, і виходило в неї це добре.

Познайомилася з далекобійником, провела кілька ночей з ним. Підсумок – дитина. Далекобійник більше не з’являлся.

– Олесько, з глузду з’їхала залишати дитину? Тобі років ще мало, і двадцяти немає, яка дитина? Та ще й без чоловіка. Іди до поліклініки, поки не пізно.

І Олеся пішла. Лікар почала відмовляти, наводити приклади, коли після цієї процедури жінки більше не могли мати дітей. Не завжди, але часто. Ускладнення щодо жіночої частини злякали Олесю. І кому вона потім потрібна буде? З дитиною легше вийти заміж…

І вирішила залишити дитину. Мати трохи з дому не вигнала. Зайвий рот ні до чого. Проте батько заступився.

– Нічого, доню, виростимо дитину твою. Нас он у сім’ї шестеро було, і нічого, виросли нормальними людьми.

Тетянка з’явилася на світ слабкою, часто хворіла. Мати постійно дорікала Олесю.

– Ось, залишила, тепер мучся сама з нею. Хворе дівчисько, шкіра аж світиться, і на тебе зовсім не схожа, вся в батька, мабуть. Ох, морока одна… Куди поспішала?

Постійні голосіння отримали свою силу. Олеся почала потихеньку ненавидіти свою дочку і звинувачувати її у всіх бідах.

Познайомилась із Євгеном, місцевим будівельником, вирішили зійтись. Тетянку віддала матері, щоб не заважала. З’вився на світ сина Андрійко.

Мати почала хворіти і повернула Тетяну матері.

– Твоя дитина, от і виховуй сама, у мене здоров’я вже нема за нею доглядати. Думати головою треба було, а не іншим місцем.

Довелося забрати. Чоловік працював цілими днями, Олеся займалася будинком та дітьми. Андрія вона дуже любила, готова була порошинки здувати, а на Тетяну ні часу ,ні бажання приділяти увагу не було.

– Доню, ну чого ти така неласкава до Танюшки? Мати ж ти їй, а не чужа людина.. Вона тягнеться, а ти ніс повертаєш…

– От і забирай її собі, тату, у мене син від коханого чоловіка, а Тетянка так, помилка молодості…

Батько важко зітхав і ще більше жалів онучку. Що може бути гіршим для дитини, коли її власна мати не любить.

Минали роки. Баба Зіна пішла з життя, коли Таня готувалася до випускних іспитів у школі. Так і не покохала вона онучку, хорошого слова не чула Тетяна від неї. Але горювала по бабусі, адже рідна людина.

Мати так і жила з Євгеном. Він часто кричав на маму, вони сварилися. Тетяна намагалася заступитися, але він погрожував її покарати. Жити з ними було нестерпно.

Брат Андрій зв’язався з поганою компанією, стояв на обліку у справах неповнолітніх. Мати завжди вигороджувала, казала, що його підставили, і він ні в чому не винен.

Після складання іспитів Тетяна мріяла вступити до художнього інституту. Вона любила малювати і в неї це чудово виходило.

– От як ти спритно так людей малюєш, раз — раз і очі з’явилися, як живі дивляться… А природа якас гарна… Талановита ти дівчинка!

-Правда, діду? Тобі подобається? Я така рада… А мама каже, що мазня якась… Я так мрію навчитися професійно малювати, підбирати фарби, пензлики. Хоч би вийшло вступити… Там великий конкурс напевно на бюджет.
Адже грошей немає на платне піти… Віритиму в диво! Оцінки хороші, сподіваюся іспити здам і все вийде!

Так і сталося. Тетяна склала шкільні іспити на відмінно і збиралася їхати до міста, подавати документи на вступ.

– Танько, ось робити тобі нема чого, вчитися на художника… Та кому будуть потрібні твої коляки-маляки? Пішла б краще до нас, у їдальню, зарплатня хоч і невелика, зате продукти можна додому приносити, і їжу готову.

– Та не хочу я в їдальні борщі варити. Не моє це! Я хочу стати гарним художником, жити у місті…

– Ох, наївна, чекають на тебе прямо там… А утримувати тебе хто буде? У нас грошей немає, на життя ледве вистачає, сама забезпечуй себе, раз захотіла вчитися.

На інше Таня не розраховувала. Це ж мама.

Перед від’їздом зайшла до діда Грицька попрощатися.

– Ну, все, діду, квитки купила, зараз уже поїду на вокзал. Побажай мені удачі. Дзвонитиму щодня, розповідатиму про своє життя.

– Танюшко, тримай ось, назбирав за кілька років. Стануть в нагоді…

Дідусь простяг целофановий пакет із грошима.

– Та не треба, дідусю, залиши собі. Я роботу знайду, не пропаду.— Бери і не сперечайся! Мені не треба нічого, тільки щоб ти щаслива була, моя онучечка кохана.

У Тетяни проступили сльози. Міцно обнялися. Вона взяла пакет і поклала в рюкзак.

– Дякую, діду, я не підведу…

І не підвела. Вступила з легкістю на бюджет, жила в гуртожитку, часто дзвонила дідусеві, і дуже рідко мамі. Та сама майже не цікавилася життям доньки.

– Танько, ти тепер відрізаний шмат для нас. Живи, як знаєш…

Ось так напутувала вона дочку, коли та виїжджала з дому.

Тетяна закінчила інститут та влаштувалася на роботу пов’язану з рекламним бізнесом. Зарплатня була пристойна, винаймала квартиру. Познайомилася із Дмитром, молодим успішним хлопцем, її колегою.

– Дідусю, я виходжу заміж! Діма зробив пропозицію! Я така щаслива, він просто диво! Добрий, щирий та дуже талановитий! Ми з ним вирішили відкрити своє рекламне агентство. Ти приїдеш на весілля? — повідомила новину дідусю телефоном.

– Ну, я дуже радий за вас! Будьте щасливі! На весілля не приїду, не ображайся, здоров’я підводить, тиск замучив… І ще, не хотів говорити, але все одно дізнаєшся… Осліп я… Лікарі місцеві сказали нічим допомогти не можна вже…
Мати твоя лютує, каже, сидіти на моїй шиї тепер будеш, готувати, прибирати доведеться… Хоче визначити мене в якесь місце, щоб я там жив, а я не хочу нікуди, краще сам вже…

Тетяна була в шоці від новини

– Діду, я приїду і все владнаю, не хвилюйся.

Таня розповіла все нареченому, і вони вирішили перевезти дідуся до себе, вони винаймали комфортабельну трикімнатну квартиру, місця всім вистачить.

– Дідусю, ми приїхали з Дімою по тебе. Зараз зберу речі і поїдемо.

– Онучечко, як тепер я без очей буду… Ох, біда…

– Я відвезу тебе до хорошого лікаря, він побачить, що можна зробити. Не падай духом, я поряд!

До матері Тетяна навіть не зайшла. Нема про що їм розмовляти…

Дідуся поселили у світлу теплу кімнату, поряд із ліжком на столі лежали всі необхідні йому речі, на тумбі стояв невеликий телевізор, щоб хоч слухати новини міг.

– Дякую вам, діти…

– Не плачте, Григорію Івановичу, ми поруч із Тетяною…

Таня із захопленням дивилася на свого майбутнього чоловіка. Вона не помилилася у своєму виборі!

Лікар, оглянувши дідуся, сказав, що йому потрібна операція, і її можуть зробити безкоштовно, після чого він бачитиме. Так і вийшло.

– Онучечко, я тепер додому можу поїхати! Ви дуже допомогли мені… А Олеся зраділа, коли дізналася, що ти мене забрала і більше не дзвонила мені.

– Діду, та Бог їй суддя. У тебе ми з Дімою є. Якщо що треба, кажи.

Дідусь повернувся додому. А ось і донька завітала…

– Що назад привезли? Набрид ти їм там?

– Я тепер бачу, Олесю, і немає потреби жити у Танюшки. Вони дуже допомогли мені, повернули зір, дали притулок. Весілля ось незабаром у неї.

– Ну, так Танька мабуть і заробляє добре, а на які шиші я тобі зроблю операцію? У нас немає таких грошей, самим би прогодуватись. Євгена з роботи поперли, я копійки в їдальні заробляю. І від тебе ніякого толку, хоч би коли копійку дав…

– Я Танюшці дав грошей, коли вона до міста поїхала, ти ж нічим не допомогла рідній дочці, мати називається…

Олеся в гніві вискочила з хати. “Буде він тут ще вказувати!”

І відразу набрала номер Тані.

– Алло, дочко, привіт. Ну, як ти там поживаєш? Весілля намічається? Що ж, і нас звати будеш?

– Доброго дня. Ні, не зватиму вас. Тільки дідуся.

– Оце так… Рідну матір не покликати на весілля… Безсовісна ти! Що я скажу сусідам?! І взагалі могла б допомагати нам матеріально. Гроші там заробляєте мабуть ,а матері ні копійки не перевела. Або рідному братові. Йому і джинси треба, і кросівки.

– Братець нехай шукає підробіток, не маленький вже. А тобі я нічого не винна. Я своєю працею ці гроші заробляю, і мені є, куди їх витратити.

– Недарма дід тебе бідолашною називав завжди. Намаєш ти ще в житті, ось побачиш! З таким злим серцем живеш, рідню не хочеш знати!

– Я щаслива людина. У мене є дідусь, коханий чоловік, робота. І все в мене буде гаразд!

Тетяна скинула виклик та заблокувала номер матері.

Жінці, яка її привела на світ, немає місця у її житті. Не заслужила. А в неї з Дімою буде все чудово! І дідуся вони не покинуть, допомагатимуть, а якщо треба, то й заберуть до себе.

Дідусь у гарному костюмі сидів на весіллі на почесному місці. Його душа раділа , що у коханої онучки все добре в житті склалося. А більшого щастя йому й не треба було.