– Привіт, мам. – Я намагалася говорити так, ніби в мене нічого не сталося, але вийшло якось сухо і жорстко.

– Ой, Катерино! А ти чого це? Я на тебе не чекала сьогодні, – відповіла Алла Семенівна, моя мати.

Я пильно подивилася на маму. «Не чекала» – це слово, як кліщ, вчепилося спочатку в душу, а потім кілька разів голосно пролунало в моїй голові. “Не чекала”! Мені здавалося, що останнім часом на мене не чекав взагалі ніхто і ніде.

– Ну, чого стала, як вкопана?! Проходь давай, я там огірки закручую. Ти так зайшла, чи сталося що? З Іллюшею все нормально?

– Все нормально, мам, з Іллюшею. Ми їм спочатку квартиру винайняли. Михайло заплатив одразу за три місяці, а там хай самі…

Я подивилась на маму. Вона, як завжди, займалася домашніми справами. Так завжди було. З раннього дитинства я звикла, що мама завжди кудись поспішає, та скрізь спізнюється.

«Потрібно робити швидше…», «зараз у магазин збігаю, там привезли…», «ти сиди вдома, а я піду…», «Катя, не заважай, ти бачиш я працюю…». Мати завжди цікавилася матеріальним, а мені частіше говорила «чекай».

– Кать, наливай чай сама, а то я ще банки не простерилізувала. – Гаразд?

– Добре, мам, – сказала я, і налила в кухоль чай, хоча пити його зовсім не хотілося.
– Ну так ти чого прийшла?!

– Мамо, слухай, а в тебе ніколи не було бажання розлучитися з батьком? – Почала я не впевнено.
– Нуу … ні начебто, а чого розлучатися?! Шило на мило міняти. Усі вони однакові! Чоловіки ці. А що?

– Мамо, ти знаєш, я хочу подати на розлучення…
– Що?! А що трапилося у вас?! Загуляв, чи що?

Мати явно не очікувала такого повороту подій, тому на якийсь час навіть кинула протирати чергову банку.

– Мам, мені здається, що ми якісь різні. Ілля виріс, сам уже з дівчиною почав жити. Я думаю, що нам з Михайлом треба розлучитися.

– Та що у вас трапилося, Господи?!

– Сьогодні двадцять п’ять років від дня нашого весілля. Вранці він навіть не згадав про це. Запитував тільки, де його шкарпетки лежать, і через скільки хвилин буде сніданок. І все! – гірко схлипнула я.

– І все?! Катько, ну і дурна ж ти! Недолуга якась ти, їй Богу! Річниця весілля у неї! Подумаєш! Мені батько твій зроду нічого не дарував, і я йому теж. А чого гроші на дурницю спускати?! – Розійшлася вона.

Я дивилася на маму і думала про те, що дарма я прийшла поділитися до неї своїми почуттями. Мама мене ніколи не розуміла. По моїй щоці покотилася сльоза.

– Ну ти ще потоп мені тут влаштуй! Ти знаєш з цим розлученням зараз яка нісенітниця почнеться, квартиру ділити, дачу, машина у вас ще …

– А гроші на рахунок ви так і відкладаєте?! Я готівкою зняла, та вдома приховала. Це розмінювати квартиру! Така хороша трикімнатна, а грошей у ремонт скільки вбухали.

Я дивилася на маму, коли вона щось говорила про квартиру, розмін. Здавалося, що вона щосили намагається згадати, та порахувати що, скільки, кому і в яких частках відійде. На душі у мене стало ще гірше, ніж було.

– Я тобі скажу так, дочко, – йди додому, і викинь це з голови. А якщо квітів тобі треба, он підемо півоній тобі зріжу, все одно скоро відцвітуть …

– Дякую, не треба, – шмигнула я носом.
– Ну, як хочеш. Ти пішла, чи що? У нас тут у магазин вчора цукор дешевий привезли, тобі не треба?

Я заперечливо похитала головою і постаралася швидше піти. Перебувати у батьківському будинку було просто неможливо.

Я пішла у бік автобусної зупинки, але за кілька хвилин передумала, і вирішила пройтися пішки: повернула спочатку на тротуар, а потім вийшла на набережну.

У сумці задзвонив телефон. Я чомусь одразу подумала, що дзвонить чоловік, бо згадав про річницю. На екрані мобільного висвітлилося ім’я сина.

– Так, Іллюшо.
– Мам, привіт. Слухай, маєш час? Мені поговорити дуже терміново потрібно.

– Так звичайно є. Можна в кафе зустрітися за годинку. Зручно тобі?
– Так, давай. А в якому?

– Ось у «Романтику» приїжджай. Я якраз тут недалеко. Тим більше, що мені теж треба поговорити з тобою.

Я завернула на іншу вулицю, пройшла кілька кварталів, і вже за двадцять хвилин була на місці. Син приїхав хвилин за десять.

– Привіт, мам.
– Привіт, Іллюшо. Я тільки каву замовила, їсти чогось не хочеться.

– Та й правильно. Мені ніколи, хвилин на двадцять тільки.
– Про що ти хотів поговорити?

– Слухай, мам, тут така справа… Мілена мені сказала, що чекає на дитину.

Почувши це, я на якийсь час випала навіть з реальності. Кілька тижнів тому Ілля став жити разом із коханою дівчиною. Я була не проти того, щоб вони з’їхалися, але ставати бабусею у свої сорок п’ять років мені якось не хотілося.

– Мам, ти чого мовчиш?
– А… я… та просто це так несподівано. А ви впораєтеся?

– Ну звичайно, якщо що, ти ж допоможеш? А ти що хотіла сказати?
– Синку, як би ти поставився до того, якби ми з татом розлучилися?

– А ви що, розлучатися вирішили? Що трапилося?
– Ну, ти розумієш, ми якісь різні, чужі зовсім. Ось сьогодні річниця нашого весілля – двадцять п’ять років, а він зовсім забув про це.

– Зрозуміло. Ну так і розлучайтеся, мені то що, не маленький вже. Ну тоді все, я побіг.
– Бувай, синку.

Я заплатила за каву і пішла додому, хоч повертатися туди зовсім не хотілося. Дорогою я машинально зайшла в магазин, а вдома приготувала вечерю.

Чоловік, як завжди, повернувся ближче до вечора. Михайло повечеряв, розповідав щось про начальника, та про нову машину Андрюхи. Я слухала, хитала головою, погоджувалася.

Наступного ранку чоловік знову поїхав на роботу. Я помила посуд після сніданку. Але, як і раніше, перебувала в розгублених почуттях. З одного боку, мене дуже ображало ставлення чоловіка.

З іншого, роки, проведені разом – двадцять п’ять років, фактично ціле життя. Рушити це раптово через забутий ювілей … Я подумала про те, що, можливо, мама має рацію, і я сильно драматизую з цього приводу. Задзвонив телефон, на екрані знову висвітлився номер Іллі.

– Так, синку.
– Мам, слухай, про вчорашню розмову, про розлучення. Я тут подумав…

– Ти вважаєш, що я погарячкувала?! Ти знаєш, синку, я й сама…

-Ні, мам, почекай. Я тут подумав, вам всю нерухомість треба ще до розлучення поділити, щоб обійтися без суду, та іншої фігні.

– Нашу трикімнатну можна розміняти вам з татом на дві однокімнатні. Якщо постаратися, ще й гроші залишаться.

– Дачу теж продамо, складемо гроші та нам із Міленою двокімнатну візьмемо. Мені здається, це єдиний правильний варіант, так?

– Можливо. Давай пізніше зідзвонимося, я тут зайнята.

– Добре, давай. Але мені здається, що й думати більше не треба. Так і по грошах вигідно, і всім зручно. І у нас із Мілою питання з житлом вирішиться. Головне зробити все правильно, щоб не помилитися.

Слухати це мені не хотілося – хотілося плакати. Я перевдягнулась і пішла на набережну. Дійшла до своєї улюбленої лави, на якій вже сидів чоловік.

– Я вам не заваджу?
– Ні, що ви! Сідайте. Погода яка хороша!

-Так, – погодилася я.
– А Ви чого така сумна. – Помітив незнайомець.

– Настрій не дуже, – я не хотіла вдаватися в подробиці свого душевного стану.
– А я знаю, як підняти вам настрій! – сказав незнайомець, і кудись пішов.

Повернувся чоловік буквально за п’ять хвилин. У його руках було два ескімо.

– Я десь читав, що в морозиві міститься гормон щастя. Може перевіримо на практиці? – сказав він, і простяг мені ласощі.

– Дякую. – Мені було якось ніяково, але я все ж таки взяла ескімо.
Морозиво виявилося дуже смачним. Я на якийсь час навіть відчула себе маленькою дівчинкою.

– Дякую, дуже смачне.
– Так, правда смачне! – підтвердив незнайомець.

– Скільки я вам винна?
– Та ну що ви? Грошей не візьму! Тим більше така дрібниця.

– А ми, до речі, навіть не познайомилися, – помітила я.
– Точно! Мене Володимиром звуть, а вас?

– А я Катя. Дуже приємно.
– І мені приємно.

– Катя, ви не проти прогулятися?
– Ні, не проти.

– Все-таки мені здається, що ви чимось засмучені.
– З чоловіком розлучаюся, настрій не дуже.

– А, ну це буває! Я сам пів року тому розлучився.

Одружився, а потім зрозумів, що ми зовсім різні. Я романтик за вдачею, все життя мріяв вирушити в кругосвітню подорож.

А дружина у мене матеріалістка. Я їй все залишив, і пішов. Зараз винаймаю квартиру, буде можливість – куплю свою.

Володимир розповідав про своє дитинство, шкільні роки, професію. Я йшла поряд і слухала. Розповідав він справді цікаво. Я раптом уявила, що крокуючи набережною з Володимиром, я йду у нове життя.

Я повернулася додому. Дивно, але чоловік уже приїхав із роботи.
– Ти де ходиш? Я прийшов, вечері нема.

– А її й не буде!
– У якому сенсі?!

– У тому сенсі, що я йду від тебе. І подаю на розлучення.
– Та і, будь ласка! – буркнув чоловік.

– Треба ж, як легко ти від мене відмовився.
– Тримати не буду! – відрізав Михайло.

Наступного ранку я зателефонувала по оголошенню, і знайшла орендовану квартиру. Швидко зібрала речі, й вже в другій половині дня приїхала за потрібною адресою. Господарка віддала мені ключі.

– Ліфт тільки зламаний. Доведеться вам на сьомий поверх із валізою дертися.
– Та нічого, донесу! – відповіла я.

Ноша, яку я скинула з плечей, була набагато важчою за валізу.
Я вже дійшла до третього поверху, коли за спиною почувся чоловічий голос:

– Дозвольте вам допомогти, ви на який поверх?
– Володя?!

– Катя?! Що ви тут робите?
– Тепер житиму на сьомому поверсі.

– Ось так збіг, а я на восьмому теж у цьому будинку квартиру винаймаю.
– І справді збіг …

Володя взяв валізу, доніс її до сьомого, і піднявся до себе. У мене задзвонив телефон.

– Так, синку.
– Мам, слухай, я на дачу покупця знайшов. Так пощастило.

– Ну, якщо знайшов, синку, то продавай. Тато тобі допоможе.

Я скинула дзвінок. Цілий день я прибирала у квартирі, й почувала себе неймовірно щасливою. Увечері у двері подзвонили. На порозі стояв Володя з букетомом квітів.

– Катя, це Вам. З новосіллям!
– Дякую. Мої улюблені лілії.

– Я чомусь так і подумав, що вони вам сподобаються.
– Проходьте, чай пити будемо …

…Через три місяці я оформила розлучення. Чоловік та син продали дачу, та виплатили мені невелику суму. Я нічого не заперечувала, хоча розуміла, що сума несправедлива.

А за кілька місяців у мене з’явився онук. Я іноді приходжу, щоб повозитись з ним. Але у спілкуванні з Іллею зберігаю дистанцію.

З Володею ми розписалися, та купили невелику двокімнатну квартиру. На перші роковини весілля він сам спік торт, і купив для мене букет улюблених лілій.

Я щаслива, і розумію тепер, що насправді, ніколи не пізно змінити своє життя. Можливо хтось мене засудить, та звинуватить у дріб’язковості, та недолугості, що я пішла від чоловіка?

Але, тут мова не про матеріальне, а про повагу, турботу, та бажання бути потрібною! Жити в родині, і почувати себе самотньою – це таке собі почуття! Ви не знаходите?