– Я, як ти вже зрозумів, усе знаю! Додому можеш не повертатись, – сказала я. – Речі твої я зберу і надішлю сюди. Рито, ви не підкажете вашу точну адресу?

Щоп’ятниці я збирала для свекрухи сумку. Варення зі слив, пиріг з капустою і теплі шкарпетки з м’якої вовни, бо в Клавдії Петрівни завжди мерзли ноги. Захар мовчки забирав сумку і їхав до матері в Канів.

Ми жили у Черкасах, у просторій трикімнатній квартирі. Діти виросли і роз’їхалися: син Максим поїхав в столицю, дочка Поліна подалася до Львова.

До пенсії я працювала екскурсоводом. Захар кочегарив у котельні. Працював позмінно, добу через три. Заробляв непогано, мав накопичення, до яких у мене доступу не було.

Вихідні він зазвичай проводив у матері. Клавдія Петрівна останнім часом хворіла. Вона жила одна в панельній однокімнатній квартирі, і їй постійно була потрібна допомога.

Мені здавалося, що я гарна дружина та пристойна невістка. А те, що Захар не бере мене з собою… Ну так свекруха мене і не запрошує.

Захар зібрався до матері раніше, ніж зазвичай. Я зібрала йому сумку і хотіла було попрасувати його «дорожню» сорочку, але, дивлюся, він уже надів іншу, «парадну». Поголився, побризкався новим одеколоном.

– Ти до матері у святковому? – Здивувалася я.

– Так, а що тут такого?

– Та нічого. Просто ти, як на побачення збираєшся.

Захар смикнув плечем і нічого не відповів. Я відчула недобре, але загнала неприємну думку подалі. І запропонувала чоловікові поїхати разом.

Захар хитнув головою:

– Сама чудово знаєш, непроханий гість гірший за татарина.

– Але ж я не чужа їй людина… – спробувала заперечити я.

Чоловік підійшов до мене і взяв за обидві руки.

– Не треба, Анюто, – твердо промовив він, – мамі уже чимало років, і їй не подобається, коли в хаті багато народу.

– Три людини – це багато? – Здивувалася я.

Захар різко видихнув:

– Давай так. Я приїду, поговорю з нею. Якщо вона дасть добро, то я тобі дзвоню, і ти приїжджаєш. Домовились?

Я не стала сперечатися. Провела його до дверей і пішла мити деко. Мені б тоді задуматися, мені б скласти двічі по два. Але я мила деко і складала подумки список покупок.

Увечері чоловік зателефонував і повідомив, що свекруха захворіла і не хоче зустрічати мене в такому стані.

– Гаразд, – відповіла я, – передай їй, хай одужує.

І пішла займатися своїми звичайними справами. Збираючи наші речі в прання, в кишенях брюк чоловіка я знайшла зім’ятий чек.

Я за звичкою розправила його та прочитала. Дитячий магазин на Смілянській. Черевики, розмір дуже крихітний.

Цікаво, кому? У Максима дітей поки що немає, Поліна заміж взагалі не поспішає. Родичів із дітьми, яким теоретично могли б підійти такі черевики, у нас немає.

Може, друзям?

– Так, напевно так, – вирішила я, – купив подарунок для чийогось малюка, що тут такого.

Я розсортувала білизну, почала прання і ввімкнула телевізор, щоб хоч щось у хаті балакало. За день чоловік повернувся.

Привіз мені гостинців від свекрухи, дорогою заїхав, купив пляшечку червоного сухого, і ми влаштували майже романтичну вечерю.

Минуло ще кілька тижнів.

Якось увечері я вирішила здати куртку чоловіка в хімчистку. Полізла в кишені і виявила там… маленьке пластмасове брязкальце. Жовте з намальованим зайцем. Я показала знахідку Захару та поцікавилася:

– Що це?

– Це? – Він анітрохи не зніяковів. – Так, подарунок для онуки одного з наших.

«Минулого разу були черевики, зараз брязкальце» – мало не вирвалося в мене. Ну буває. У колег Захара є діти та онуки, а у нас онуків поки що немає. Ось він і намагається реалізувати свій «дідівський інстинкт», піклуючись про інших дітей.

Так я заспокоїла себе. А вголос сказала:

– Я хочу поїхати до Клавдії Петрівни. Відвезу гостинці та подивлюся, що їй потрібно.

Захар спохмурнів:

– Не треба її турбувати, – буркнув він. – Я сам упораюся.

Я не стала наполягати. Але сумніви, які закралися ще тоді, змусили мене замислитися багато про що.

А за кілька днів мені подзвонила давня знайома Неля. Колись вона була нашою сусідкою, але рік тому переїхала до дочки в Канів і «працювала» там бабусею. Ми дружили і іноді зідзвонювалися.

– Ганнусю, вітаю, – почала вона.

– Привіт-привіт! – обізвалась я.

Та й пішло в нас і поїхало. Якоїсь миті Неля зробила паузу і обережно поцікавилася:

– А що, ти Захара свого до матері одного відпускаєш?

– Ну так, а що?

– Та я тут це… бачила його… не раз уже. Біля нашого будинку на дитячому майданчику. З жінкою якоюсь, з молодою. І з візком. Родичка яка, га?

У горлі в мене стала грудка, але я намагалася взяти себе в руки.

– Може, і родичка, – озвалася я, – слухай, а ти сфоткай її, га? І я тоді точно скажу.

– Не питання.

Що ж, наступного тижня у мене було фото цієї жінки. Із Захаром разом. Ніяка це була не родичка. Я уточнила у Нелі адресу і записала її в телефон.

– Вони завжди гуляють в один і той же час, – повідомила Неля.

Я вирішила діяти. Захар поїхав увечері у п’ятницю. А в суботу вранці я поїхала в Канів до свекрухи. Але насамперед вирішила відвідати ту жінку з фото. Час був якраз слушний, за словами Нелі, вони із Захаром у цей час вигулювали дитину на дитячому майданчику.

Я одразу побачила його. Захар стояв біля гірки, а поряд з ним знаходилася та сама жінка з фото. А в пісочниці сидів хлопчик років трьох.

Я зупинилася. Притиснула долоню до грудей, бо повітря не вистачало. У вухах зашуміло. Потім я рішуче попрямувала до них.

Захар обернувся, побачив мене, і обличчя його побіліло. Жінка теж глянула на мене. Я підійшла до чоловіка і, прямо дивлячись йому в очі, холодно промовила:

– Здрастуй, Захаре. Вирішила ось відвідати маму. Сюрприз захотілося влаштувати.

Захар спробував усміхнутися:

– Е-е-е… Ну… Тут… Розумієш…

Тут заговорила жінка:

– Захаре, хто це?

– Дружина, – посміхнулася я.

Жінка обернулася до Захара. Обличчя в неї стало сірим і гострим, вилиці проступили різкіше.

– Дружина? – перепитала вона тихо. – Це як розуміти? Ти ж казав, що давно один…

– Я… – розгублений Захар дивився то на мене, то на неї. – Слухай, Аню… Ем… Рито… Це…

– Та скажи ти їй, що я твоя колишня дружина, справ-то… – посміхнулася. – Тим більше, що з цієї хвилини так і є.