Я їхала заробити сину на квартиру. Добре розуміла, що молода сім’я та ще й з дитиною малою з такими доходами назбирає гроші на власне житло хіба на старість, тож звільнилась і поїхала в Італію. Та за десять років, коли повернулась додому з необхідною сумою зрозуміла, що квартира таки потрібна, але точно не моєму сину.

Ну от, прийшли знову до мене в неділю син і невістка моя – Ганна. Незвично привітні такі і люб’язні. Невістка ледь попід руки не водить по будинку та все “мамою” називає. Діти кружляють поруч, та все на маму поглядають, чекають схвалення.

Знаю я, чого то раптом вони так заметушились. Нічого мені в очі не говорять, як і я їм, але оця напруга, вона в повітрі просто. Однак, рішення свого я змінювати не буду і таки зроблю так, як собі надумала.

Більше, як десять років тому, якраз після весілля сина і появи першого онука, подалась я в Італію до сестри рідної. Звільнятись довелось з улюбленої роботи, залишати милий душі дім, а з ним і і все до чого звикла змалку.

Їхала я заради того, аби заробити сину на квартиру. Добре бачила, що молода сім’я ну ніяк із дитям не наскладає на власне житло, хіба до пенсії ближче.

Та от, за роки, що я працювала багато чого змінилось. Найперше: син мій залишив свою дружину. Мені ось це було особливо прикро, бо я прикіпіла душею до невістки Євгенії. Дівчина мені стала мов донька рідна.

Та якби лиш це. Син пішов одразу у другу сім’ю. Ганна вже мала двох діток і швидко вони бавили третє. До всього, син разом із першим шлюбом викреслив із життя і сина свого старшого. Ніби й не його копія, не його продовження.

Що я не казала, та Олесь не реагував. Все у нього відмовка:

— Сам розберусь, не втручайся.

Приїду додому, а до мене біжить старший онук і приходить син із сімейством. Бачили б ви мого Лесика, бо як тільки зрозуміє, що його син у мене на гостині, то прямо у дверях розвертався і йшов додому. От як пояснити дев’ятирічному онуку, чого то тато так на нього реагує?

Та й з другою невісткою у мене стосунки не склались, бо там пані із характером і не простим. Все їй повинно бути, як вона сказала і от прямо зараз.

Ще до появи спільного із Олесем сина вона мовчала, а далі окрім “треба” я вже й нічого не чула в трубці. Причому оті “треба” росли із місяця в місяць. Ну і я ж не реагувала, перекину сто євро, а далі самі, бо ж на квартиру заробляла.

Ото лиш перша невістка мені віддушина. І зателефонує, і посміється, і поговорить зі мною. Приїду, так біжить на гостину і не за гостинцями, а на каву та допомагати що біля хати робити:

— Соромно мені, – каже, коли прошу її залишити роботу і відпочити, – Якби не ваша допомога, мені було б важко. А так, син одягнений завдяки вам і гроші на гуртки даєте. Дозвольте хоч трішки допомогти.

А це, вже коли зрозуміла Ганна, що я маю гроші і достатні аби квартиру придбати сину, стала мені варіанти надсилати. Треба їм трикімнатну і район хороший і дім теплий і щоб уже на вторинному ринку, аби без сюрпризів.

Щодня мені кидає і кидає ті фото і посилання, а потім узагалі заявила, що їм не треба квартира, а вони дім за містом хочуть, бо ж у них троє діток і так усім буде місце і простір.

А я оце дивлюсь на ту купку грошей і все частіше думаю, що квартиру я таки придбаю, але не сину зовсім. Вирішила я, що справедливо буде допомогти першій невістці і онуку моєму старшому. От йому я квартиру і придбаю.

А син? Звісно, не надто гарно з моєї сторони, але йому дім у селі вже по мені буде. Нині вони орендують будинок у містечку, гроші символічні на життя самі собі заробляють.

Та й Ганна до мене прихильною ніколи не була. Ні поговорити, ні допомогти. Їй усі повинні і винні, бо має аж трьох дітей.

От скажіть, хіба я не правильно розсудила? Якби у вашій сім’ї така ситуація була, ви б на моєму місці не так вчинили?