— Доброго ранку сонечко! Найдобріше. — мама сіла до мене на краєчок ліжка і погладила по голові.
— Який же ти у мене вже великий. Практично дорослий чоловік. З днем народження, Павлику.
Мама поцілувала мене в щоку і поклала на груди коробку.
— Дякую. — я поцілував її у відповідь і вона вийшла з кімнати.
Сьогодні 17 червня і мені виповнилося 17 років. Відкривши коробку, я підстрибнув на ліжку. Новий модний телефон. Про таке я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому баштовому світі просто якийсь кошмар. Тепер потрібно відновити всі номери і віддзвонити друзям.
— Павлику, бабуся дзвонила — пролунав голос мами з кухні — вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла. Передзвони їй.
— Добре мам, зараз.
Розібравшись з телефоном я почав по пам’яті набирати номер бабусі. Любов Сергіївна доживала віку в старенькому будиночку на краю села.
— Вже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Павлик загинули в автомобільній катастрофі. — баба Люба як зазвичай розмовляла сама з собою.
— Для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї. Ні рідні. Сусіди радять в місто перебратися, від дочки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна … Тільки що мені там одній сидіти. На людей тільки з балкона і подивишся … А тут повітря. Курочки. Сусіди знову ж, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні. Помирати треба на рідній лавці. Стара я вже місце проживання змінювати.
На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Любов Сергіївна за звичкою заряджала апарат, хоча дзвонити їй було нікому. Ось уже рік як мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий.
— Алло …
— Бабулька, привіт! — пролунало в трубці. — Пробач, що не дзвонив давно. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся.
Любов Сергіївна притиснула руку до грудей і сіла на диван. Щось там, в грудях защеміло.
— Павлику, онучок, це ти? — прошепотіла бліднучи баба Люба.
— Звичайно я! Хто ж ще? — Продовжувала віщати трубка — Ба, пробач, що ніяк до тебе доїхати не можу. Все стараюся, стараюся. І весь час щось заважає.
— Павлику, онучок, як ти там? — вже ридала в телефон Любов Сергіївна. — Я вже до вас зібралася. Там кіт Барсик чекає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде?
— Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся куди вступати, так відразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся.
— Павлику, дорогий мій. Дякую, що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще. — продовжувала ридати бабуся.
— Ба, ну ти чого? Хочеш щодня дзвонити буду? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі дзвоню безкоштовно.
— Батьки там як?
— Як в раю! Мені здається вони переживають другий медовий місяць. Все бабулька, мені пора. Завтра подзвоню. Цілую. Бувай!
У трубці почувся тиша. Любов Сергіївна піднялася. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім вирушила в магазин. Борошна треба купити. І дріжджів. А як правда відпустять … Залишилося два тижні. В очах баби Люби запалилися іскри життя.
Павлик натиснув відбій. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Треба і правда кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 80 років.
Два тижні пролетіли як один день. Павло здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі і за службовим розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала.
— Мам, я прийшов! — Павло пройшов у ванну вимити руки.
З кухні пролунав незадоволений голос мами.
— Павло, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити і вступ. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться, що ти про неї забув.
— Очманіти! — Пашка зайшов на кухню. — Ма, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз перед тобою подзвоню і на вільні руки поговоримо втрьох.
Павло набрав бабусин номер, вбитий в телефон.
— Алло! Ольга Віталіївна! Поясніть мені і моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви говорите, що я Вам не дзвоню?
— Павлику, пробач мені старій. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива
Через тиждень баба Люба пекла пироги. А Павло з батьками їхав в село, знайомитися з новою бабусею.
