Сашко був знаменитістю дитячого будинку. За його десять років, його забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. А тепер у нього вже і надія пропала, він уже дорослий, кому він такий потрібен.
Він пам’ятає перший раз, коли його забрали перші мама з татом. Тоді йому було майже два роки, мама була весела, сміхотлива і від неї пахло цукерками. Вона вбирала його в красиві костюмчики і водила в гості, показати свого рудого синочка, якого називала «моє сонечко». Джерело
Коли Сашкові виповнилося чотири роки, тато посадив його навпроти себе.
-Саш, у мене серйозна розмова до тебе, – сказав тато.
-Так, пап, – весело сказав, нічого не підозрюючи Сашко.
-Ми з мамою чекаємо дитинку, вона у мами в животику, – сказав тато.
-Круто, – зрадів Сашка.
-Так, круто, – сказав, відводячи очі тато, – але ми з мамою вирішили тебе відвезти назад, в дитячий будинок.
Сашка злякано подивився на тата.
-Це не надовго, Саш, ми тебе через рік заберемо, – сказав тато.
Коли Сашку привезли в дитячий будинок, він біг по коридору за прийомними батьками, ревів і просив не залишати його. Але вони йшли до виходу і навіть жодного разу не озирнулися.
Другий раз був через півроку, після повернення. Сашка сидів у кабінеті директора і слухав, як Тамара Михайлівна пояснює новим батькам, що хлопчика недавно повернули прийомні батьки, що у дитини тpaвма, з ним потрібно бути терплячим.
Нова мама на все згідно кивала головою. Через два тижні Сашку повернули в дитячий будинок.
-Він дуже багато їсть, ми його не прогодуємо, – сказала колишня мама.
Сашка навіть не плакав, він всього лише попросив у нової мами смаженої картоплі, яку дуже сильно любив. На що мама закричала на нього, що він буде їсти те, що йому дають і поставила перед ним тарілку з вівсяною кашею. Сашка поколупав її і зміг з’їсти тільки пару ложок, каша була навіть не посолена.
Втретє повернули, тому що Сашка занадто мовчазний. Четвертий раз, бо не здатний до музики. П’ятий раз, занадто багато хвoріє.
Більше його не показували потенційним батькам. Боялися, що і так у хлопчика тpaвма на все життя. Сашка з веселого, цікавого, перетворився в замкнутого і не балакучого хлопчика.
Він навіть не заздрив іншим хлопцям, коли їх забирали нові батьки, він все чекав, коли і їх повернуть, також як його.
Одного разу в їх школі, прорвало каналізацію і вони стали ходити в сусідню, районну школу.
У перший же день до Сашка підійшов хлопчик з класу, в якому він тепер вчився і запропонував дружити. Сашка здивувався, звичайно, але погодився. Друга звали так само як і його Сашком. Але вони вирішили, що один буде Сашком, а інший Санькой.
З цього дня вони стали не розлий вода, на уроках разом, на перервах разом, друг Санька проводжав його до дитячого будинку.
Якось раз Санька запросив друга до себе додому, пограти в приставку. Вдома була мама хлопчика, вона нагодувала хлопців. Весь час поки хлопці сиділи на кухні вона з жалем дивилася на дитбудинківського товариша свого сина.
-Саш, якщо хочеш, можеш приходити до нас на вихідні жити, і з ночівлею залишайся, – запропонувала якось вона.
-Правда, можна? – здивовано підняв брови Сашка.
-Звичайно, – посміхнулася мама друга.
Цими ж вихідними він залишився в друга і в понеділок теж залишився на ніч. Директор дитячого будинку бачачи ситуацію, згнітивши серце відпустила Сашку до друга додому, але вирішила викликати жінку прихистивши їхнього вихованця на розмову.
-Здравствуйте, мене звуть Тамара Михайлівна, я директор цього дитячого будинку, – представилася жінка.
-Здравствуйте, Світлана, мама Саньки, друга вашого Саші, – посміхнулася відвідувачка.
-Ви знаєте історію Саші? – запитала директор.
-Ні, а що не так? – злякано запитала Світлана.
-Річ в тому, що у Саші важка доля, він хороший хлопчик, добрий, веселий, чуйний, не примхливий, але його повертали з прийомних сімей п’ять разів, – пояснила директор.
-Який жaх, бiдна дитина, – притиснула руки до щік Світлана.
-Він сильно прив’язався до вашого сина, я, звичайно, рада цьому, але я боюся, так як скоро ремонт закінчиться і Саша почне ходити в нашу школу, і розлука з другом його тpaвмує, – сказала директор, – я не знаю, що робити і як краще.
-Давайте, залишимо все як є, а коли він перейде вчитися назад, хлопці самі розберуться, я думаю, мій син уже не раз ходив до вас в дитячий будинок в гості, я думаю він і далі буде приходити до друга, – сказала Світлана.
-А хлопчик не заважає вам тим, що постійно живе, а тепер ще й ночувати приходить? – з побоюванням запитала директор.
-Ні, я ж сама запропонувала, – сказала Світлана.
Минуло півтора місяці, в дитбудинівській школі зробили ремонт і Сашка повернувся в неї. Але з другом всеодно бачився щодня, або він до нього приходив після уроків, або друг приходив до нього в дитячий будинок.
Через півроку Сашка став майже постійно жити вдома у друга і мама Саньки вирішила оформити над ним опіку.
Знаєте, я відразу прийняла його як рідного сина, я без нього тепер уже і життя не уявляю, мені здається, що їх завжди було двоє у мене, – сказала вона директору дитячого будинку.
-Саш, а ти сам цього хочеш? – запитала Тамара Михайлівна у хлопчика, який сидів тут же в кабінеті.
-Так, тітка Свєта хороша, я хочу жити з ними, з тіткою Свєтою і Санькой, – сказав хлопчик посміхаючись.
-Це тобі подарунок на день народження, – посміхнувшись, сказала директор.
-У Саші день народження, – зраділа Світлана.
-Завтра, мені завтра одинадцять років буде, – серйозно відповів Сашко.
-Здоровий, а що ти хочеш на день народження? – запитала Світлана у хлопчика.
-Смаженої картоплі, можна? – сором’язливо запитав хлопчик.
-Звичайно, цілу сковорідку, – засміялася Світлана і, взявши хлопчика за руку вийшла з кабінету.
Директор дитячого будинку дивилася їм услід і розуміла, що Сашка, нарешті знайшов свою маму.
