Трапилося це 50 років тому. В бабусі народився синочок. В палаті були жінки різного віку, з різними долями. До всіх приходили відвідувачі: чоловіки, рідні, знайомі. Ділились усім, хто чим міг. За матеріалами
А одного разу, пізно ввечері до палати привели жінку. На вигляд була старшою за свої роки, мала порепані чорні руки, що навіть не відмивались. Нещасна прийшла дарувати життя своїй. Здавалося, що то не жінка плaкала, а стогнала душа замученої, знищеної життям людини.
Працювала у колгоспі на фермі. Раненько, о п’ятій годині, вже доїла корів. Тричі на день тягала кошики з кормом для корів, вичищала гної. А вдома не було спокою: чоловік пив і гуляв. Копійчину, яку дружина заробляла важкою працею і потом, забирав і марнував. Двоє діточок також стpaждали, бо доводилось тiкaти сонними, коли тато повертався додому. Йти від пияка не було куди, та й багато людей притримувалися думки, що жінка має терпіти, коли є діти, бо брала шлюб і гріх розлучатись. У селі тоді так вважала більшість мешканців.
І народила ця жіночка дівчинку, здоровеньку, слава Богу. Батько так і не прийшов відвідати маля. Правда, з лікарні дружину з дитиною забрав.
Та минув якийсь тиждень-другий — і звістка сколихнула навколишні села: не стало її й залишила двох старших дітей і найменшу новонароджену дівчинку сиротами. Так, це була та сама молодиця, з якою бабуся зустрілася у будинку. Виявилося, коли дружина з немовлям повернулася додому, то чоловік вирішив взяти коханку за хрещену матір для донечки.
Відкрито й нахабно поводилися на очах у молодої мами.
Старенькі дідусь із бабусею, як могли, виховували Дарію. Вивчити її не мали за що. Добре, хоч не голодувала і мала сяку-таку одежину, адже тата дитина не цікавила. Збігли роки. Вийшла сиpoтинка заміж у сусіднє село. Чоловікові батьки купили молодим половину хати, придатної для життя.
Здавалося б, усе є для щастя. Та Микола дуже хотів сина, а Бог дарував їм із Дарією лише донечок. І це для чоловіка буцімто стало причиною, аби заглядати в чарку. Він пив, з кожної роботи його виганяли. Навіть коли сидів удома, за господарку не брався. Виносив із хати все, що міг. А те, як ростуть п’ятеро дівчаток, його не обходило. Доньками опікувалася Дарія, дуже любила їх, називала своїми сонечками.
Тяжко їм велося. Раненько Дарія поспішала на ферму та й лишала дітей одне на одного. Можна було йти на сапання, але тоді дівчатка ще більше часу сиділи б вдома самі. А так зранку спали, ввечері спали, а мама в той час тяжко працювала. Дарія згадувала свою сирітську долю і не здавалась, боролася за краще життя своїх дітей. Найважче було тоді, коли майже рік не давали грошей.
Колгоспники пропадали. У кого в сім’ї були роботящі чоловіки, то тримали худобу, свиней, щось продавали і мали якусь копійчину. А з ким Дарія мала господарювати? Але дівчата були працьовиті: і в хаті поприбирають, і курчаткам дадуть їсти, ще й сусідці води у відеречку принесуть. У віддяку за допомогу якось дала їм бабуся кроленя. Радості дітей не було меж. Годували, турбувалися про тваринку, і виросла гарна кролиця, в якої згодом народилися малесенькі кроленятка.
Не знаю, чи вміють тепер так тішитись діти найдорожчими обновами, як раділи Дарусині дівчатка вуханям. То була їхня надія з’їсти шматочок м’ясця в неділю, а ще більшим було бажання купити олівці, зошити, фарби. Діти вирішили розводити кролів, бо сусід, дядько Петро, обіцяв їм допомагати порадами. Та якось, коли тваринки вже майже мали вилазити із коробки, сталася бiда. Одного дня прийшли дівчатка до клітки, зазирнули — кролиці немає, а малесенькі кроленята, які ще не вміли самі їсти, не стало їх.
Відтоді минули роки. Четверо доньок Дарії вже вийшли заміж, а ще одна вчиться на кухаря.
Андрій МІЦ,
