Жили-були дід та баба. Все життя прожили дружно, а до старості накопичилося у них багато претензій один до одного, стали вони кожен день сперечатися на рівному місці. Він їй слово – вона два, він їй п’ять – вона десять. Такий холодок протягав між ними, що хоч з дому тікай.
Одного разу сусідка почула їх лайку і каже:
– Люба, чи не набридло тобі лаятись зі старим своїм? Сходи-но ти до знахарки, що на кінці села живе, вона тобі на водичку нашепче, авось допоможе, і дружно житимете собі далі.
«А чого б і не сходити щось», – подумала стара.
Прийшла до знахарки, поскаржилася, що з чоловіком у них одні сварки та суперечки, і сил вже немає з ним разом жити. Попросила допомоги.
Бабка миттю все зрозуміла, побігла в будинок і винесла відерце води, нашептала щось на водичку, відлила в банку і віддала гості. Та й каже:
– Коли почнеться сварка, ти сьорбни водички цієї, але ні в якому разі не ковтай. Тримай в роті, поки твій благовірний не вгамується. Тоді все гаразд буде!
Взяла баба банку з «заговореною» водою і пішла до дому. Тільки ступила за поріг, вмить старий нарікати почав:
– Ай ти, стара, куди поділася, корову-то давно вже доїти треба, а ти все по гостях ходиш, окаянна!
Пийнула бабка водиці чарівної і тримає в роті, як знахарка веліла. Старий чує, що бабка йому нічого не відповідає, тай вщух відразу.
Пораділа бабуся: «І правда, видимо, водичка чарівна!»
Прибрала посудину в шафу, а сама пішла корову доїти, а тут оступилася і загриміла залізними відрами на весь двір.
Почув це старий:
– Ех, нерозторопна, зовсім не дивишся під ноги, про що тільки голова твоя сива думає …
Хотіла було стара йому відповісти, як згадала наказ знахарки не відповідати на лайку, а лише водицю чарівну в роті потримати. Набрала вона повний рот води і чекає, що буде.
А дід чує, що бабка ні словечка йому супротивного не говорить, здивувався так … замовк.
З тих пір зажили вони, як в молодості. Тільки дід шуміти починає, бабка «заговорену» водицю в рот – і немає скандалу! Не інакше, як чудо!
