…Колись, дуже-дуже давно, роздавав Господь землі державам. Багато зібралося їх біля Божого порогу. І кожна держава сподівалася отримати свою, найкращу часточку на планеті. А потім усі вони, отримавши що хотіли, розходилися господарювати на своїх, Богом даних, землях.
Але до загальної черги не встигла держава Україна. Важко працювала, втомилася і, втомлена, ледве прийшла до Бога. Стала осторонь і не сміє очей підняти.
Господь побачив заквітчану красуню, покликав до Себе і запитав:
– Ти спізнилася, Україно, поглянь – усі розійшлися зі своїми наділами. Де ти була?
– Працювала, – опустила очі, з яких рясно посипалися сльози-перли, – прости мені, Господи, піду я…
Поглянув Господь на дівчину-Україну, на її спрацьовані руки, на її втомлене, але таке гарне обличчя і відповів:
– Знаю тебе, Україно, знаю. Знаю серце твоє вразливе та ніжне, знаю душу твою співучу і просту. Знаю, як ти спиш і прокидаєшся, як плачеш і радієш. Як працюєш важко. Як співаєш щиро. Знаю, як любиш простір і небо, волю і життя. Знаю, бо Сам сотворив тебе такою. Не йди, зачекай…
А Україна йому відповідає:
– Якщо немає в Тебе, Господи, землі для мене, піду я. Не забирай ні в кого, щоб мені дати. Мені чужого не потрібно…
Господь погладив схилену голову заплаканої дівчини-України і відповів:
– Не журися, Україно. Посміхнися і радій. І співай пісню гарну! Нову пісню. Тому що вподобав я тебе і не дам тобі сумувати! Є у Мене земля! Моя земля. Залишив її Собі, щоб тішитися, але з радістю віддаю тобі! Пануй, господарюй, працюй і радій! Це земля, де перегукуються степи з небом, а зоряний простір вкриває собою тишу дерев, де гори шепочуться з ріками, а у небі співає жайвір. І сонце там особливе, і люди надзвичайні. Твої люди, Україно! Живи і радій! А Я з цього часу буду з тобою назавжди. Бо ти та земля, той край, що в Моєму серці…
Автор невідомий
