У невеличкому селі жило двоє закоханих. Вони мріяли про щасливе подружнє життя, хоч знали, як всі заздрили їхньому великому коханню. Але доля самостійно вирішує, хто і як буде жити.
Проти щирого кохання виступив батько дівчини. Усі навколо вмовляли його передумати, не псувати життя молодим людям. Але нічого не могло його переконати.
– Та хто ти такий, щоб я за тебе свою єдину доньку віддавав? Поглянь на неї, а потім — на себе. Ти їй не рівня!
Ганна плакала, благала батька передумати, але проти його волі йти боялась. Та і не прийнято тоді таке було: непослух вважався ганьбою. Так і вийшла вона згодом за хлопця, якого батько для неї обрав.
А Тарас не зміг жити в одному селі із коханою, яка іншому дісталась, тому подався в солдати. Так він десь далеко і лишився жити, знайшов собі там жінку.
Але пам’ять про перше кохання нікуди не дінеш. Сумували закохані одне за одним, вже й не думали, що колись знову побачаться. Але доля загралась і звела їх разом. Через 30 років зустрілись. І все одно дивились одне на одного тими ж очима, повними любові. За ці роки Ганна пережила багато лиха, встигла вже й чоловіка поховати. Та і Тарас свого часу від життя натерпівся, давно овдовів.
А тепер вони мали шанс бути щасливими. Тому з дня зустрічі більше й не розлучались. Батько Ганни зрозумів свою помилку і благословив своїх вже немолодих дітей на шлюб. Плакав від смутку і радості, що так колись помилився, але таки зумів все виправити.
Пара прожила ще багато років у щасті та коханні.. До останнього подиху разом були, не розлучаючись. Отаке воно — справжнє кохання. Перевірене роками та самою долею.
А чи було таке кохання у вас?
VikaB
