Після свят уже настало. Але галичани ще чекали на ксьондза.
Після Водохреща люди готувалися, що прийде священник і покропить свяченою водою хату. Але точного дня, коли саме до твоєї хати прийде ксьондз кропити — ніхто не знав. То могло бути і на другий день після Водохреща, і через тиждень, і навіть через два. Як ся вдасть!
На саме Водохреща ми з дідом зробили з гілочок ялини кропило, намалювали на всіх дверях крейдою хрестики і скропили хату та двір. Але далі треба було чекати на священника.
В ті декілька днів ми жили «очікуванням ксьондза». В хаті мусіло бути все чисто, поприбирано і поскладано на своїх місцях, інакше —ніяк. Бо тоді люди будуть сміятися з нас.
Баба тільки ходила на розвідку до сусідів, які жили на вулиці перед нами, уточнювати: чи вже був?
Вже й тиждень пройшов після свят, а в нас ще ксьондза не було.
Ми малі вже й помучилися кожен день ходити по команді «струнко» і акуратно сідати на нових капах так, щоб дупами не затовкти дивана. Тай починали потрохи знову смітити, розкидати подушки, залишати на кухні непомиті горнятка…Одним словом, починали жити, як завжди.
Баба з нами сварилася. І ми мусіли слухатися. Але деколи могли забути.
—Ксьондз йде!— прибігла до нас з новиною сусідка,— вже був в Гані,—десь за 15 хвилин буде у вас!
Баба сплеснула в руки. Бігом забрала в діда з-під носа миску з борщем.
—Яке ти будеш їсти! Ксьондз йде! Шо ксьондз скаже, коли прийде до хати, а в нас кругом одні срачі і ти за мискою сидиш, якби вічно голодний був. А ну бігом, всі прибирати!
З того переляку, що в одну мить в хаті все стало перевертатися і всі почали гонити, кіт вскочив на підвіконня і перевернув горшок з квіткою.
Баба побігла на пагорб виглядати священника. Поки бігла, то встигла ще сусідам, які живуть за нами, проголосити, що «ксьондз йде!». І всі хутко починали розкладати по своїх місцях те, що не так лежало в хаті.
А в нас то був цілий армегодон. За 15 хвилин ми встигли половити всіх котів і повиганяти надвір, зібрати землю, позамітати віником, як-небудь помити підлогу, поховати непомиті горнятка і тарілки, повитирати стіл, застелити скатертиною. Встигли щей самі переодягнутися у файніший одяг.
—Ксьондз йде!,— крикнула баба, залітаючи до хати. За хвилину буде в нас!
І ми вже чули міцний і красивий голос дяка, який гучно долинав знадвору. А ми самі стояли, як смиренні пастушки, наче цілий день тільки й молилися біля образів. А баба поглядала на нас. І вже тільки в одному її погляді ми читали: «чи встигли ви поприбирати срачі?»
—Христос посеред нас!— говорив священник і давав поцілувати хреста. А потім кожному дарував маленькі образочки. І ставало в хаті інакше. Спокійніше. Відчувалося якесь радісне світло. А ті маленькі образочки ми збирали і мали велику колекцію.
Коли ми вже повиростали і роз’їхалися, то баба нашу колекцію берегла і тримала в креденсі разом з нашими фотографіями. І кожен день цілувала образки і фотографії внуків. Казала, що в хаті тоді стає інакше. Спокійніше їй. І світлої радості більше….
Зараз можна піти до церкви і записатися на конкретну дату і годину, щоби прийшов священник покропити водою хату. І це не буде становити для людини жодних незручностей, не треба жити «в очікуванні ксьондза». І я інакша стала.
Але повірте, жодні університети, навчання, тренінги, жодні коучі і ментори, жодні будь-які життєві ситуації та екзамени, ніщо так гіпершвидко не збирало мою продуктивність і активність, не викликало стільки адреналіну і бойового духу, як оті бабині слова:«Ксьондз йде!»
Файного життя вам бажаю, люди!
Ваша Стефка Смалець
