Проживши життя, Марія так і не змогла забути своє перше кохання, Петра, який запав у душу ще в студентські роки. Зараз у п’ятидесятирічної жінки настали не найкращі часи. Марія збиралася в обласний центр в лікарню, тепер замість ноги у неї буде протез. Треба чимшвидше стати на ноги, давати собі раду, бути серед людей — ось девіз її нинішнього життя.
Спочатку Марія не думала зустрічатися з колишніми однокурсниками, які жили в цьому місті, не хотіла, щоб її бачили на лікарняному ліжку. Втім, повагавшись, усе ж зателефонувала Олені, подружці, а та привела ще кількох. Місто, де колись навчалася в інституті, навіяло чимало спогадів. Тут лишилися її нездійснені мрії, перше кохання і зрада… За матеріалами
Жінки довго говорили про своє нинішнє життя, згадували студентську юність. Дорікали Марії, що, виїхавши в село сусідньої області, надовго припинила спілкування з ними. А вони якось зустрічалися своїм курсом. Олена завела мову про те, що її шукав Петро. Переживав, казав, що хотів вибачитися. За якусь мить вона додала, що дала йому її номер…
І ось він зателефонував, сказав, що завтра приїде. Марія цього не очікувала. Що змушує Петра після стількох років шукати зустрічі з нею?
Та остання їхня весна міцно вкарбувалася в її пам’ять. Теплими вечорами, вирвавшись із читального залу бібліотеки, вони їздили до лісу, гуляли містом. У них був улюблений маршрут, своя вуличка. Говорили про все, а надто про своє кохання, подальше спільне життя…
Незабаром Петро поїхав на практику. І — пропав. Кілька місяців жодної звістки. Згодом їй переказали, що у нього інша. Марійка жила немов у тумані. Подруги не дали завалити державні іспити. Вона весь час чекала Петра чи хоча б вісточки від нього. Не могла повірити, що він перекреслив усе, що було між ними. Коли ж за направленням поїхала працювати в село, не витримала й написала йому. Відповіді чекала довго. Нарешті отримала: «Нам треба забути одне одного».
Робота в школі, новий колектив — усе це відволікало від важких думок. Та все одно вона сподівалася, що Петро повернеться до неї. Марно… Тим часом у її житті з’явився Павло. Відступивши перед його настирливим натиском, Марія вийшла за нього заміж. І тут обізвався Петро. Писав, що в його житті ніколи не складеться таких стосунків, які були у них, покладав провину на себе за їхній розрив. Марія так і не зрозуміла, чого він хотів. Якось залагодити свою життєву ситуацію? Але для цього потрібні дії, а не слова. Вона тепер заміжня жінка і не може спричинити біль своєму чоловікові. Все має лишитися так, як є.
У сімейному житті щастя не знайшла — її заміжжя не було тривалим і щасливим. Давно вже овдовіла. Все, що у неї зараз є, це дочка і робота. Але цього більше, ніж достатньо, щоб мати велике бажання знову стати на ноги.
…Петро несміливо переступив поріг лікарняної палати, в руках у нього був букет ромашок. «Змінився, дуже змінився, видно, життя не пестило його» — це перше, що подумала Марія. Говорили про якісь життєві дрібниці. Петро поривався сказати їй щось важливе, брав за руку. Але її стриманість передавалась і йому. Весь час вона подумки повторювала: «Він чийсь чоловік і чийсь батько. Я не маю на нього жодних прав»
Сиділи довго, а коли він пішов, Марія заплакала. Вона зрозуміла, що все ще кохає цього чоловіка. Ніби й не було цієї довгої розлуки, завдовжки 30 років. Але треба жити далі. Все вляжеться, серце заспокоїться турботами, втішиться думкою, що її не оминуло справжнє кохання, тепло якого зігріватиме все життя. Тільки б швидше стати на ноги. Навіть за таких складних умов, жінка вірила, що це почуття допоможе їй знову відчути смак життя.
Доброслава ЯРОВА
