У мене моя рідна матір вже давно немолода людина, їй скоро буде 72 роки.
Все своє життя, навіть вийшовши на пенсію, моя мама пропрацювала перукарем в хорошій перукарні.
Всі про це знали, що усі роки своєї праці вона неймовірно гарний майстер своєї справи, причому була найкраща у всьому місті і не тільки, її всі знали як хорошу працівницю, професіоналку у своїй галузі.
Навіть зараз я пригадую, що до неї тоді записувалися аж на місяць вперед.
Це дійсно так – без перебільшення.
Особливо мама гарно працювала ще в далекі радянські роки, і дружити з нею – це означало, на той час, мати корисне знайомство, це добре розуміли усі.
Мама мало того, що працювала дві зміни в перукарні, так ще й до своїх знайомих ходила додому, та й до неї вони приходили теж.
Тато наш не погоджувався з тим, що мами весь час вдома немає, адже вона дійсно більшість свого часу віддавала лише роботі своїй.
Можна сказати, що саме через це мій рідний батько і розлучився з нею ще коли мені було 13 років, а моєму старшому братові, його синові – 17.
Батько просто в один день зібрав усі свої речі і пішов до іншої.
Робота у нашої мами була дуже непроста, хто щоб там не говорив, важка: весь час стоячи на ногах, ще й безперервна праця руками, відпочивала вона мало.
Ноги дуже втомлювалися тоді у неї, а після 62 років мама вже зовсім залишила роботу, адже працювати так добре, як колись, не могла, з кожним днем скаржилася на самопочуття своє.
За кілька років до свого 70-річчя ненька послизнулася на тротуарі.
Тепер їй взагалі непросто ходити навіть по квартирі, ходить маленькими повільними кроками.
Та й з самопочуттям чимало проблем всяких.
Багато років відтоді минуло.
Мені вже за 40 років зараз.
Я зараз одна, живу з мамою, особисте життя не склалося зовсім, на жаль.
Була заміжня я двічі – перший чоловік хотів гарну сім’ю з дітьми.
Але не склалося у нас зовсім хороше сімейне життя і ми розлучилися.
Мама моя отримує пенсію, але вона дуже маленька.
Я працюю прибиральницею, у мене зміни, причому часто підмінюється з дівчатами, беру нічні зміни, щоб вдень бути з мамою, а то вдень її не можна залишати саму.
Прошу частенько сусідку забігати до неї кожну годину, щоб перевірити – чи все вимкнено вдома. Сама щопівгодини телефоную мамі, хвилююся за неї.
Грошей, звичайно ж, завжди мало.
Ну це я описала, як ми зараз живемо.
Але найсумніше, що ми ж не одні в цьому світі, у нас величезна родина, наші родичі завжди крутилися біля мами і намагалися звернути на себе більше уваги, а зараз тільки рідко телефонують.
Зараз у нашому містечку живуть дві маминих рідних сестри та її рідний брат.
Зрозуміло, що і моїх двоюрідних сестер-братів теж багато. Мій дядько (мамин брат), теж недужає, за ним теж йде нагляд.
Але вони, усі ці наші близькі та далекі родичі, ніколи не приїдуть провідати і з грошима не допомагають, я навіть вже і не прошу, все одно всі відмовляться, придумають щось завжди, аби не допомогти.
Одна сестра моєї мами зі своїм чоловіком взагалі живуть на сусідній вулиці, у них є свій власний автомобіль, але попросити звозити маму кудись, хоч в поліклініку, хоч на природу – просто неможливо.
Навіть з оплатою за бензин, вони постійно щось вигадують і відмовляють нам в усьому.
Правильно кажуть – рідні багато, а рідних людей так мало!
У моєї неньки якраз був день народження 72 років було їй, я взяла невеликий кредит, щоб накрити гарний стіл та запросити до нас всю нашу родину, порадувати маму дорогими гостями, адже вони так рідко тепер провідують її.
Приїхали всі, хто є в місті з рідні, подарували якісь зовсім непотрібні дрібнички та квіти.
Попили, поїли, наговорили гарні вірші про безмежну любов та щирі почуття до моєї матері і знову всі благополучно зникли з нашого життя.
“Радують” неньку лише дуже рідкісними дзвінками, і то на пару слів телефонують та й все, аби відмітитися, таке враження.
А якщо вона у них щось попросить, або звернеться за хоч найменшою допомогою, то всі відразу кладуть телефон.
До себе нас ніхто з друзів та близьких не запрошує мою маму. Я б навіть таксі взяла, щоб з мамою поїхати до родини, хоча це дорого для мене, але б я все зробила б, адже бачу, що мама сумує за рідними, хоче спілкуватися зі своєю родиною, але усі відвертаються, чомусь, від нас.
Нас з мамою просто ні для кого немає – проблемні ми з ненькою моєю.
Мені зараз щиро прикро, за що ж так нас?
Мама все життя була комусь потрібна, коли була здорова і працювала, усім робила гарні знижки, добре ставилася до людей, усі тягнулися до неї, часто приходили в гості, кликали до себе.
Чому ж до неї так зараз відносяться найближчі люди?
Хіба можна викреслювати зі свого життя людину, тому що вона вже старенька і нічого не може робити?
А мама так хоче з кимось спілкуватися, але рідні самі відвернулися від нас.
Чому вони це роблять? Через те, що ми бідові?
Не знаю чому складається так і що робити, щоб мамі було добре?
Фото ілюстративне.
