Їду вчора з вокзалу додому. Людей не так багато, маршрутка напівпорожня. На одній зупинці в салон зайшов чоловік, десь за віком мій ровесник. Тримав у руці букет гарних квітів, шоколадку. Одягнений у військову форму та ще рюкзак на спині. Видно, що тільки з передку повернувся.
Сідає, дістає телефон:
– Алло, кохана…Тихо, тихо, не пищи. Так, так, це я. Так, їду, скоро буду вдома нарешті. Не плач, тихо, тихо. На тиждень приїхав. Так, так. Я тобі купив троянди, твої улюблені. І малим шоколадку. Кохана, я буду через 15 хвилин. Нічого не треба готувати, чесно. Сонце, я скоро буду, обіцяю.
Чоловік аж світився від щастя. Посмішка не зникала з його обличчя весь час, поки той їхав додому.
А я відчула, як у мене по щоці пробігла одна сльозинка. Швидко її витерла рукавчиком сорочки.
Скільки ж чоловіків боронять нашу країну від ворога. А скільки жінок, дітей, батьків чекають їх вдома? У когось там, де пекло, воює брат, чоловік, син, товариш, сусід. Ми тут, у безпечному місці, куди не долітає куля ворога. А все завдяки їм… Вони ціною власного життя боронять нашу Україну!
Я бажаю всім захисникам та захисницям швидкого повернення додому. Нехай вас оберігає Бог! Низький уклін за вашу хоробрість та відданість!
А Вам сподобалася така історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
