«Зібрав Господь Бог усіх, кого створив, і вирішив кожному творінню свій вік відміряти. Першою він підкликав до себе людину і сказав «Чоловіче, ти – істота не велика, тому даю тобі 20 років життя». Людина подумала «Мало!», Але не стала сперечатися з Творцем. Зітхнула і тихенько відійшла в бік.
Наступним Бог покликав до себе коня. «Ти, кінь – істота велика, тому призначаю тобі 40 років життя». Але кінь благав «Помилуй, Господи! 40 років плуг тягати, батогом по спині отримувати! Ні, мені і 20 років вистачить. А решта 20 віддай краще людині, їй вони потрібніші».
Бог дав добро і покликав корову. На тій же підставі, що і коню, дав їй 40 років життя. Але корова відмовилася: «Не приведи, Боже! 40 років за вим’я мене смикати будуть! Мені і 20 вистачить, а решту життя віддай людині, їй вони потрібніші». Погодився Бог.
Покликав собаку: «Тобі, собако, 30 років призначаю!» А собака: «Господи, помилуй! Ну куди мені 30 років на ланцюгу сидіти, гавкати на кожного да кістку гризти. Давай мені 15, а решту людині віддай».
А Богу що? Віддав ще 15 років людині, покликав кота і запропонував йому 20 років життя. Але кіт подумав: як це 20 років мишатину їсти, та й відмовився від 10 років життя – теж подарував їх людині.
З тих пір так і живе людина. На початку 20 років свої проживає – турбот і горя не знає. Потім настають 20 років кінських: працює людина як кінь, тягне на собі віз – робота, будинок, сім’я. Наступні 20 років – ті, що корова подарувала: «доять» людину діти, онуки. Хто на дачу, хто на машину.
А потім собачі 15 років живе: вдома сидить, будинок стереже, за онуками доглядає та на вулицю поглядає. А приходять котячі роки, тут вже як пощастить. Можуть, як кота по голові погладити, а можуть і під зад ногою штовхнути”.
