Так, у невеличкому містечку жила працьовита і дружна сім’я: подружжя Галина та Андрій. Подружжя жило в любові та злагоді, і вже виховувало двох доньок.
Проте, роки йшли роки. А батьки змушені були працювати зранку до ночі, щоб у хаті був достаток, і діти ні в чому собі не відмовляли.
Старша донька навчалась в університеті, молодша — закінчувала школу. І вона теж хотіла здобути вищу освіту.
Для того, щоб допомогти дітям, Галина подалася на заробітки до Італії. Чоловік постійно хвoрiв, тому залишився вдома.
Зі сльозами на очах жінка покидала рідну домівку. Проводжати зійшлися всі родичі, а вона бігала по подвір’ю й обводила очима все, що було їй таке рідне й дороге, ніби прощалась назавжди.
Коли приїхала в Італії, то Галина влаштувалася доглядати стареньку бабусю. Допомогли знайомі, які вже кілька років тут працювали. Господиня виявилась приємною жінкою, полюбила Галину, як рідну доньку. З часом заробітчанка звикла і до чужого міста, і до чужих людей. Усі зароблені гроші надсилала додому, аби дітям добре жилось.
Галина пропрацювала в Італії кілька років. А потім вирішила повернутися на батьківщину, бо дуже сумувала за рідними. Ще й старша дочка захотіла одружуватись.
Вона їхала додому, мов летіла на крилах. Ось уже Україна, а незабаром — рідна домівка. А їй вже так хочеться усіх побачити, обійняти. Лише від думки, що вже скоро буде на рідному порозі, на обличчі Галини з’являлась посмішка.
А на автостанції у рідному місті на жінку чекала вся сім’я. Навіть старенькі батьки зустрічали доньку. І в той момент вона відчула себе найщасливішою на світі.
І вже через кілька днів жінка повідомила, що купить старшій доньці квартиру, адже молодій сім’ї треба жити окремо. Так і зробили. А згодом і весілля відгуляли.
А молодша донька залишилась з батьками. Тому Галина вирішила більше не їхати на заробітки, і її, і чоловіка підводило здoрoв’я.
Та донька, почувши таке рішення, обyрuлaсь:
— А що ви, мамо, більше не поїдете в Італію?
— Ні, дочко, — відповіла Галина. — Я розповідала вам, яке нелегке заробітчанське життя.
Але донька не відступала:
— Ви, мамо, Ірі купили квартиру, зробили весілля. Я теж хочу жити окремо, і машину хочу.
Після таких слів Галина заплакала. Вона не чекала такого від доньки. Тому вже через кілька днів жінка знову зібралася на заробітки.
Звичайно, вaжкo було розлучатись, але треба й Оксані допомогти. Знову розпочались звичайні будні на чужині. У вільні від роботи хвилини Галина виймала фотографії, дивилася на своїх дітей, згадувала батьків і молила Бога, аби у родині все було добре.
Та невдовзі донька повідомила, що виходить заміж. Мати надіслала їй гроші, і та купила усе, що хотіла. Правда, жити залишилась у батьківській хаті.
Так проходили роки, і Галина знову повернулась додому. Та окрім чоловіка і стареньких батьків, ніхто жінку не зустрічав, адже діти були зайняті своїми справами.
Коли Галина, переступила поріг рідної оселі, Оксана відразу повідомила, що вони з чоловіком зробили капітальний ремонт, викинули весь непотріб. А ще добудували одну кімнату. Колись там буде дитяча. А потім донька додала: «Погостюєте тут кілька днів, відпочинете і пошукаєте собі якесь житло. Ми не хочемо жити в гуртожитку».
Галина не вірила своїм вухам. Для неї це був наче якийсь страшний сон — рідні діти виганяють її з власного дому. Заплакавши, жінка попрямувала до старшої доньки, та й тут їй місця не знайшлось. Тепер подружжя мешкає в селі у стареньких батьків. Лише тут їм завжди раді. З гіркотою на сeрцi, Галина згадує невдячних дітей, яким віддала б усе на світі.
Автор – Ірина Куприсюк
