Ця історія змушує задуматися. Почалося все 8 років тому. Ми вчилися в інституті, дружили. Раз на рік вона на 2 тижні їздила до своєї бабусі в село. Якось вона запропонувала поїхати разом. Жила вона далеко. Село було справжнє.
Транспорт не ходив, добиратися потрібно було автобусами з пересадками. Приїхавши на зупинку, до дому, потрібно було йти ще 6 км. Її бабуся жила в красивому, за мірками села, будинку. Велика кількість вікон, світло, просторо. Джерело
Ми якось розговорилися, виявилося вона жила колись в нашому місті, запитала у неї, чому вона переїхала в цю глушину, далеко від родичів.
Виявилося, коли її чоловік помep, через 8 років, вона зустріла іншого чоловіка. Вони стали жити разом, у його будинку,а потім у нього вiдмовили ноги, і вона за ним доглядала.
Чоловік помep, вона залишилася жити в цьому будинку. Родичі у нього були, але так жодного разу його і не відвідали.
Через деякий час, ми поїхали. Взимку подруга розповіла, що приїхали родичі, і хочуть жити в тому будинку, де живе її бабуся. Заповіту її чоловік не залишив. Все було по домовленості з родичами.
З будинку їй довелося переїхати в сарай. У подруги в квартирі місця немає. З ними жила її друга бабуся, у якої було зовсім пoгане здоров’я. І двоюрідний брат, якого вони прихистили. Вчотирьох їм і так доводилося тулитися в маленькій 2-кімнатній.
Ось так проживши стільки років в будинку, вклавши в нього фінанси і здоров’я, вона опинилася на вулиці. Ось вона доброта по-селянськи.
