Ми були такими молодими, що нас важко було назвати жінками. Але називали: в лікарні всіх так називали. Ми всі чекали народження дитини в палаті на дванадцять чоловік.
Називалося це «лежати на збереженні».
І була така негарна Свєта з великим животом. Ну, у всіх був живіт, всі були не дуже гарні — там ні душу, ні дзеркала не було. Але Світлана була негарна на обличчі і дуже повна, набрякла.
Палата була на першому поверсі, чоловіки приходили до дружин і розмовляли через підвіконня. Телефонів не було, і жінки ворожили і тривожилися: чи прийде їхній чоловік?
Не до всіх приходили. Це зрозуміло; працювали всі, їхати далеко, на околицю …
І деякі жінки плакали вночі. У лікарні дуже сумно. А коли чоловік все-таки приходив, вони висловлювали любов і турботу. І питали: «Ти поїв? Ти знайшов чисту сорочку?»…
А до цієї Свєти ходив рудий маленький хлопчина в кепці. Трошки кривоногий і теж не дуже гарний. І кожен день, кожен день! — приносив маленьку алюмінієву каструльку. Він її привозив, замотавши в ковдрочку стареньку. І в каструльці була варена картопля, ще тепла. Або суп з макаронами. Теплий. Він приїжджав після роботи на заводі, коли години прийому відвідувачів кінчалися. Але ми ж на першому поверсі були. І він мовчки передавав каструльку Свєті, а вона їла. Вона і мене пригощала, мій чоловік в армії був.
Потім цей мовчазний рудий хлопець їхав з каструлькою і ковдрою назад. Години дві треба було їхати. І вони майже не говорили.
А потім мене виписали. І цю Свєту років через п’ятнадцять я зустріла на вулиці. Вона знову була вагітна. І у неї вже було троє дітей. І вона красива стала! Повна, але дуже красива. І машина гарна. Діти теж гарні, вона так сказала. І життя хороше, красиве! А за кермом сидів цей рудий хлопець, чоловік. Він залишився негарним, як та алюмінієва пом’ята каструлька. Але в чоловікові головне — не краса. Головне, що всередині. Як в каструльці, в якій картопля залишалася теплою … І це тепло не зникає, навіть якщо їхати дві години. Навіть якщо все життя їхати — разом.
© Анна Кірьянова
