Із Дмитром ми почали зустрічатись ще в школі. Мабуть, одинадцять років за однією партою дали своє, бо спілкуватись ми не перестали і після випускного.
Згодом навіть вступили в один університет, щоб і там не розлучатись. Мої батьки Дмитру дуже довіряли. Хлопцем він був ввічливим, вихованим, до мене ставився добре. Та і сім’я в нього була дуже хороша.
Щоб будувати своє майбутнє самостійно, Дмитро почав ходити на підробітки після пар. З часом ми взяли в оренду квартиру, і нашому щастю просто не було меж.
Ми прожили так три місяці, а потім дізналися, що доля підготувала нам “сюрприз”: я зрозуміла, що вагітна. Я боялась реакції Дмитра: у нас ще нічого немає, ми нічого не досягли… Звичайні студенти. Нащо нам дитина на першому курсі? А як сказати про це все батькам…
Я ледь дочекалась вечора, щоб повідомити Дмитру свою новину. Я вже готова була плакати, але він мене зупинив: “Чого ти плачеш? Усе ж добре. Головне, щоб дитина була здоровою. А ми з усім впораємося”.
У мене ніби камінь з душі спав. Але попереду було найгірше — розповісти про все батькам. Та батьки Дмитра зраділи нашій новині, бо дуже мріяли про внуків. На радощах вони навіть поїхали в гості до моїх рідних, щоб разом відсвяткувати таку подію.
Доки живота ще не було видно, ми з Дмитром розписались і перевелись на заочне навчання. З того часу стало ніби простіше. Батько Дмитра допоміг йому влаштуватись на хорошу роботу, зарплата там була пристойна. Своє життя ми могли забезпечувати самі.
Але і батьки допомагали всім можливим: придбали і ліжечко, і візочок, і речі для внучки. Та ще й ходили зі мною по лікарях, коли самій страшно було.
Пройшло дев’ять місяців, і я народила чудову здорову дівчинку. Поки з дитиною було важко, ми жили в батьків Дмитра. Його мама навчала мене всього, що знала сама. Та і моя мама була в нас практично щодня, щоб свекруха менше втомлювалась.
А скоро ми переїхали у власне житло. Біля нашого дому був парк, у якому я колись і зустріла свою колишню однокласницю.
– Ого, це ти що, народила вже? А куди тільки твої батьки дивляться? – зверхньо запитала вона.
– Так, народила. І батьки були дуже цьому раді. Сім’я у нас хороша, заробляємо самі. І жити тепер є заради кого. А ти що, і досі сама, як завжди? – зачепила я її у відповідь.
У цей момент я зрозуміла, які ж чудові в мене батьки. Вони готові заради нас на все.
Тепер я відчула, що сім’я — найбільше для мене щастя. І я обіцяю цінувати кожен момент, прожитий разом.
Чи підтримали б ви своїх дітей у такій ситуацій?
VikaB
