Так виглядав мій передпокій минулої середи.
Розбите дзеркало. Гострі уламки.
То був мій передпокій.
І це накоїв мій син.
Часом, хоч ні, досить часто, речі ламаються і не підлягають відновленню. І у вас перехоплює подих. Зовсім не від щастя.
Тоді й у мене перехопило подих, коли мій син влетів у ванну, злий, розлючений, втомлений від самого себе через причини, які відомі тільки йому. І коли він вирішив розгромити двері у ванній, почавши трясти ними з усієї сили, дзеркало розлетілося на мільйон уламків, відбиваючи світло того сонячного дня.
Я мовчала. Я зробила глибокий вдих. Випустила собаку у двір, щоб вона не поранила лапи, відвела кішку до підвалу з тієї ж причини.
Вийшовши на подвір’я, я відчула, як гарячі сльози течуть по моєму обличчі. Дивно, наскільки самотньою може почуватися одинока мама в подібні моменти. Я усвідомила, як мені страшно і наскільки я засмучена. Невже це сталося зі мною? Так. То був не сон.
Я стояла і думала, це прояв його характеру, що розвивається, або щось ще? Я чула його схлипування, що долинали з ванної.
Його душа страждала. Мій син не чекав на це теж. Привіт, Злість, я не пам’ятаю, щоби запрошувала тебе до свого дому.
Страшно.
Жахливо.
Соромно.
Неспокійно.
Тривожно.
Глибокий вдих, #МамаВоїн. Глибокий вдих. Ця маленька, тендітна дитяча душа потребує тебе прямо зараз. Вона потребує тебе в кращому прояві. У твоєму щирому співчутті. У найніжнішій маминій втісі. Ще кілька глибоких вдихів. Іди, Мамо.
Іди. Іди зараз. Відчини двері, пройди крізь товщу осколків, зазирни за зламані двері, поглянь на личко, яке ти любиш найбільше в цьому світі, на червоні та заплакані очі. Раптом його голос каже: Мамо, я ніколи більше не зроблю нічого подібного. Мені так шкода”. Ще сльози. Схлипування. Невпевненість на його милому обличчі.
Іди, Мамо. Підійди до нього. Іди зараз. Обійми його. Так, ти теж плачеш. Ну і що. Обійми його міцніше. Поглянь, як він згортається калачиком у твоїх обіймах. Він щасливий, що може відчувати твою любов. Він може покластися на тебе. Поглянь, він ще зовсім маленький. Поглянь, яка тендітна в нього душа.
Я люблю тебе.
Ти в безпеці.
Я тут.
Найгірше позаду.
Ти у мене в руках.
Я тут.
Я люблю тебе.
Іди, Мамо. Розкажи йому про Гнів. Розкажи прямо зараз. Лють – це воістину сильне почуття. Але ти маєш повне право на Лють. Гнів обпалює. Але він також очищає. Він може зруйнувати. Син киває. Він це відчуває. Він зустрівся з Гнівом віч-на-віч.
Існує набагато кращий спосіб висловити сильні почуття.
Ми попрацюємо над цим разом… завтра.
Я тут, щоб допомогти тобі.
Ти в безпеці.
Ти ніколи не самотній у своїй люті.
Ти ніколи не самотній у своїх сльозах.
А зараз ми тут приберемо всі разом.
І ми вичистили усі уламки. Ми підмели підлогу, а потім все ретельно пропилососили. Це була безмовна робота. Це була старанна робота. То була вдумлива робота.
Іноді речі ламаються. Деколи ми ламаємо їх самі. Важливо не те, чому це ламається чи як. Важливо те, як ми реагуємо на цю поломку. Вона нас “вбиває”? Чи запускає нас у вир провини та покарання?
АБО
Допомагає нам згадати, як це любити від щирого серця? Допомагає серед «правоти» та «неправоти» розгледіти справжню ЛЮБОВ?
Так. ЛЮБОВ.
Іди, Мамо. Іди зараз. Іди до свого малюка. Навчи його цьому. Покажи. Проживи це. Це і є ЛЮБОВ. Іди прямо зараз.
