Колись в мене була гарна сім’я. Чоловік двоє діток. З Михайлом ми були мало не з дитинства разом, я тішилась, що в нас не просто кохання, а справжня дружба. Та виявилось, що цього замало. Після 17 років шлюбу прийшов якось мій чоловік додому сумний. А тоді зізнався.

– В мене є інша і я її кохаю!

– А як же я? А як діти? Вони ж обожнюють тебе!

– Розумієш, ми з тобою вже, як брат і сестра, надто вже рідні, зовсім пристрасті нема чи інтриги. А я ще ж молодий чоловік.

Далі я наче в тумані була, все слухала якусь нісенітницю, виправдовування, а сама гадки не мала, що казати дітям. Як пояснити їм, що їхній тато йде просто через нове захоплення. Та врешті він зібрав речі та зник з нашого життя.

Перші два роки було дуже складно. Сама з дітьми-підлітками та мільйонами проблем. Ще й дізналась, що проміняв мене коханий на 21-річну дитину. Вочевидь, з нею знову відчув себе молодим. Старший на 18 років. Крім того, Віра була донькою заможного підприємця, зовсім не бідною дівчиною.

Поступово життя налагодилось. Діти виросли й поїхали на навчання, а я сама залишилась. Дуже сумно мені було. І якось з особистим не щастило. Наче не стара ще, а вже ніхто мене не цікавив. Подруги знайомили мене з різними чоловіками, та нічого серйозного не складалось.

Тож я зосередилась на роботі. А ще почала відвідувати гурток вишивання. Роки минали, та я звикла до такого життя. А тоді сталося дещо неочікувано. Якось в неділю із самого ранку в мої двері постукали. Я відчинила і побачила нову дружину мого колишнього.

– Щось сталося?

– Так. Михайло в реанімації. В нього інсульт.

– О, Господи! Йому ж всього 56 зараз.

– Так, а мені 38 і ставати доглядальницею я не збираюсь!

– Але ж він твій чоловік!

– Давно набрид мені, ще й постійно тебе згадує. Отож в мене є пропозиція, забери його назад, а я дам тобі 10 тисяч доларів.

– Нічого собі! Чого ж ти просто його не покинеш!

– Бо всі казатимуть, що я покинула його через інсульт.

– А це не так?

– Так! Але я не хочу, аби всі так казали. Я дам тобі гроші і ми розповімо, що Михайло ще до хвороби до тебе повернувся.

– А якщо він не схоче?

– Та в нього вибору нема. Хто його доглядатиме. Реабілітація може тривати рік чи два. І лікарі сказали, що як станеться повторний інсульт – навряд виживе. Отже, може тобі й не довго терпіти, а заробиш непогано.

Я стояла, як вкопана. Не знала, що й відповісти. Адже мій колишній був, наче непотріб, старий хворий пес, котрий став тягарем. І річ була зовсім не в грошах, я б однаково його не покинула. Тож наступного дня поїхала до колишнього. Він побачив мене, і хоча говорити не міг – в очах його бриніли сльози.

Можливо я ще пошкодую. А може треба відмовитись, доки не пізно? Та як ви гадаєте?