5 років дочка чоловіка вважала, що я живу з її батьком заради квартири: я зібрала дві сумки і поїхала
Я витирала пил з підвіконня, коли в двері задзвонили. Валерій сидів у кріслі з газетою. Я кинула ганчірку у відро, витерла руки об рушник і пішла відчиняти.
На порозі стояла його дочка Аліна. Я бачила її всього кілька разів, але впізнала одразу – за схожістю з Валерієм, за тим, як вона мружилася. Вона була в куртці, з сумкою через плече, і дивилася на мене як на чужу.
– Здрастуйте, – сказала я. – Проходьте.
Аліна переступила поріг, не роззуваючись. Я промовчала. Вона пройшла до кімнати, де сидів Валерій, і зупинилася посеред, оглядаючись.
– Тату, ти чому не телефонуєш? – запитала вона. – Я дізналася від тітки Люди, що тобі важко самому. А ти мовчиш.
Валерій відклав газету.
– Та що телефонувати, – сказав він. – Усе добре. Даю раду.
– Добре? – Аліна повернулася до мене. – Це ви йому так сказали?
Я стояла в дверях, не знаючи, куди подіти руки. У квартирі було прибрано – я прибирала щоранку, поки Валерій спав. У кімнаті щойно вимили підлогу. Я не розуміла, що саме її дратує.
– Я не розумію, – сказала я. – Що сталося?
– Сталося те, – Аліна ступила до мене, – що ви живете тут п’ятий рік. І весь цей час доглядаєте за моїм батьком. Безплатно.
– Чому безплатно? – не зрозуміла я.
– Бо ви не дружина йому. І не родичка. Ви жінка, яка живе з ним. А квартира – його. І я хочу, щоб вона залишилася мені. Отож, я хочу, щоб ви це знали.
Я розгубилася. Я подивилася на Валерія. Він сидів у кріслі і дивився на газету, хоч не читав. Не на мене, не на дочку.
– Аліно, – сказала я, – я не претендую на квартиру.
– Усі так кажуть, – усміхнулася вона. – А потім виявляється, що людина вклала гроші в ремонт і вимагає їх назад. Я дізнавалася: ви тут не прописані. За квартиру не платите. Ви живете тут. Це нечесно.
Комуналку й справді платив він, але продукти й усе потрібне я купувала сама.
– Що нечесно?
– Те, що ви користуєтеся. Мій батько зараз потребує підтримки. Він не може за себе постояти. А ви цим користуєтеся.
Валерій мовчав. Я чекала, що він скаже хоч слово. Він не сказав.
– Я доглядаю за ним, бо він мені дорогий, – сказала я. – Не тому, що квартира.
– Дорогий, – повторила Аліна. – Тоді чому ви не вийшли за нього заміж? П’ять років живете. Заміж не вийшли. А навіщо? Тому що дружина може претендувати на частину майна, нажитого в шлюбі. А жінка, яка живе без шлюбу, – ні. Ви це знали. Ось і не виходили. Щоб потім сказати: я нічого не хотіла. А насправді хотіли.
Я не знала, що на це відповісти. Ми з Валерієм і справді не розписувалися. Він пропонував одного разу, роки три тому, але я відмовилася – не хотіла, щоб його дочка думала, що я полюю за штампом у паспорті. Вийшло навпаки.
– Аліно, – сказала я, – давай не будемо при ньому.
– Він не дитина, – відрізала Аліна. – Він мій батько. І я маю право знати, що відбувається в його квартирі.
Вона дістала з сумки теку, поклала на стіл. Я побачила якісь папери, але не стала підходити.
– Тут виписка з реєстру, – сказала Аліна. – Квартира належить Валерію Петровичу. Повністю. Жодних часток. І я хочу, щоб так залишилося. Якщо ви плануєте щось міняти – краще скажіть зараз.
– Я нічого не планую, – сказала я.
– Побачимо, – Аліна закрила теку і залишила її на столі. – Я буду приїздити. Раз на тиждень. Перевіряти, як він. І якщо побачу, що ви щось робите з документами чи з квартирою – я піду до суду.
Вона пішла до виходу, зупинилася в коридорі, застебнула блискавку на куртці. Я стояла і дивилася, як вона це робить.
– До побачення, – сказала вона і вийшла.
Я зачинила двері і повернулася до кімнати. Валерій усе так само сидів у кріслі. Газета лежала на журнальному столику, але він у неї не дивився.
– Ти чому мовчав? – запитала я.
Він знизав плечима.
– А що я скажу? Вона моя дочка.
– А я хто?
Він подивився на мене і нічого не сказав. Видно було, що він утомився – від того, що йому потрібна допомога, від того, що залежить від мене. Але я чекала іншого. Я чекала, що він скаже: «Аліно, ти не маєш рації, перепроси». Або що він скаже: «Тамаро, не звертай уваги, я з нею поговорю». Він не сказав нічого.
– Валеро, – сказала я, – я п’ять років за тобою доглядаю. Я тобі їжу в ліжко носила, коли тобі було важко вставати. Я тобі допомагала. Я ночами не спала. А тепер виходить, що я – мисливиця за квартирою?
– Ніхто так не каже, – сказав він.
– Твоя дочка так каже.
– Вона нервується. Вона боїться залишитися без нічого.
– А я не боюся?
Він замовк. Я пішла на кухню, відкрила кран. Щоб щось робити. Потім повернулася.
– Ти будеш з нею говорити? – запитала я.
– Про що?
– Про те, що я не претендую на квартиру. Що я тут не через це.
– А навіщо? – запитав він. – Вона все одно не повірить.
– А ти повір. Ти мені повір.
Він відвернувся. Я зрозуміла, що він не вірить. Або вірить, але не хоче сваритися з дочкою. Або не хоче нічого вирішувати. Він завжди був таким – м’яким. Раніше мені це подобалося. Тепер це стало проблемою.
Наступного дня я пішла на роботу. Я працюю в бібліотеці – у районній. Мені там спокійно. Я видаю книжки, розставляю формуляри. Це не найпрестижніша робота, але я її люблю.
Цього дня я не могла зосередитися. Я дивилася на формуляр, але перед очима була Аліна – як вона застібає куртку. І Валерій – як він мовчить. І я сама посеред кімнати.
– Тамаро Сергіївно, – окликнула мене завідувачка, – ви сьогодні сама не своя. Сталося щось?
– Ні, – сказала я. – Усе як завжди.
– Ну-ну, – вона не повірила, але не стала допитуватися. У неї своїх справ досить.
Я пропрацювала до шостої, потім поїхала додому. Удома було тихо. Валерій сидів у кріслі, дивився телевізор. Я розігріла їжу, ми поїли мовчки. Я мила посуд і думала: що далі? Аліна сказала, що буде приїздити раз на тиждень. Отже, це буде повторюватися. Щоразу вона буде дивитися на мене як на чужу. Щоразу Валерій буде мовчати. І я буду почуватися чужою в квартирі, де живу п’ять років.
Увечері, коли Валерій заснув, я сіла на кухні. Дістала зошит і ручку. Стала згадувати, як усе почалося. Ми познайомилися в черзі в магазині. Він пропустив мене вперед, бо я поспішала на роботу. Потім виявилося, що ми живемо в сусідніх будинках. Потім почали гуляти. Потім він покликав мене до себе. У мене була своя квартира – маленька, однокімнатна, але своя. Я її здавала. Здаю досі. Гроші невеликі, але вистачає на життя.
Я могла б повернутися у свою квартиру. Але орендарі там – хороші люди, вони платять вчасно, і я не хотіла їх виганяти. Крім того, я не хотіла йти від Валерія. Я його любила. Або думала, що люблю. Зараз я не була певна.
Наступного дня Аліна зателефонувала. Я взяла слухавку, хоч зазвичай не беру незнайомі номери. Вона представилася і сказала:
– Я хочу з вами поговорити. Без батька.
– Гаразд, – сказала я. – Де?
– У кафе на розі. Завтра о четвертій.
Я прийшла. Аліна сиділа за столиком біля вікна, перед нею стояла склянка води. Я сіла навпроти.
– Я не буду ходити довкола, – сказала вона. – Я хочу, щоб ви поїхали.
– Куди?
– Куди завгодно. У вас же є своя квартира. Я знаю. Ви її здаєте. Ось і переїжджайте туди.
– А Валерій?
– Я найму йому помічницю по дому. Або буду приїздити сама. Але ви маєте поїхати.
– Чому?
– Бо я не довіряю вам. Ви живете з ним п’ять років, але ви не дружина. Ви не платите за квартиру. Ви не прописані. Але ви весь час поруч. І якщо щось станеться – ви перша, хто опиниться в квартирі. І перша, хто допоможе. І перша, хто скаже: «Я тут живу». А потім виявиться, що ви вимагаєте грошей за ремонт чи щось іще. Я не хочу судитися. Я хочу, щоб ви поїхали по-доброму.
– Аліно, – сказала я, – я не претендую на квартиру. Я можу написати, що не претендую. Якщо хочеш, завіримо в нотаріуса. Що мені ще зробити?
– Нічого, – сказала вона. – Поїхати.
Я мовчала. Вона дивилася на мене і чекала. Я бачила, що вона не зла. Вона боїться. Боїться залишитися без квартири, без свого кута, без того, що вважає своїм за правом. Може, у неї були проблеми з грошима. Може, вона ростила дитину сама. Може, у неї не було свого житла. Я не знала.
– Я не поїду, – сказала я. – Поки Валерій мене не попросить.
– Він не попросить, – сказала Аліна. – Він не може. Він залежить від вас. Він не хоче залишитися самотнім. Але ви можете поїхати самі. По-доброму.
– Ні, – сказала я. – Я не поїду.
Аліна встала, залишила на столі гроші за воду і вийшла. Я сиділа ще хвилин десять, потім пішла додому.
Удома Валерій спав. Я пройшла на кухню, поставила чайник. Потім сіла за стіл. З двору чулися крики – діти грали у футбол. Я думала: що я роблю? Навіщо я тут? Я могла б жити у своїй квартирі, ходити на роботу, читати книжки, ні від кого не залежати. Але я тут. Бо люблю Валерія. Або боюся залишитися одна. Я не знала відповіді.
Наступного дня я прийшла додому раніше, ніж зазвичай. Валерій сидів не в кріслі, а на дивані – йому було легше сидіти на дивані, ніж у кріслі. На журнальному столику лежала тека. Та сама, що приносила Аліна.
– Що це? – запитала я.
– Вона приїздила, – сказав Валерій. – Привезла документи. Сказала, щоб я підписав папери.
– Які папери?
– На неї. Щоб квартира точно їй дісталася.
Я сіла на табурет. У кімнаті було тихо.
– І ти підписав? – запитала я.
– Ні, – сказав він. – Поки ні.
– Чому?
Він довго мовчав. Потім сказав:
– Бо ти за мною доглядаєш. Бо ти мені потрібна. Я не хочу, щоб ти пішла.
– А якщо я піду?
– Тоді я не знаю, що робити.
Я подивилася на нього. Він виглядав утомленим. Йому потрібна була підтримка. Він не міг приготувати собі їжу. Йому потрібна була допомога в побуті. І він не хотів залишатися один. Але він не хотів і сваритися з дочкою. Він хотів, щоб усе залишилося як є – щоб я була поруч, а Аліна не нервувала. Але так не буває.
– Валеро, – сказала я, – я не можу більше так. Я не можу жити в квартирі, де мене вважають загарбницею. Я не можу сидіти за одним столом з твоєю дочкою і відчувати, що вона вважає мене чужою. Я не можу чекати, коли все вирішиться само, щоб довести, що я не хотіла квартиру. Я так більше не можу.
– Що ти пропонуєш? – запитав він.
– Я пропоную тобі вибрати. Або ти кажеш Аліні, що я тут не через квартиру. Що ти мені віриш. Що ти мене захищаєш. Або я поїду.
– Я не можу вибрати, – сказав він. – Вона моя дочка. Ти – моя дружина.
– Я тобі не дружина.
– Все одно.
Я встала. Пішла в коридор, одягла куртку. Він не окликнув мене. Я вийшла на вулицю. Був вечір, холодно. Я йшла вулицею і не знала, куди йду. Я йшла.
Через два дні я повернулася. Іти мені було нікуди: у своїй квартирі я здавала жильцям, а просити їх з’їхати одразу було неможливо. Ночувати в подруги я не хотіла, але все ж попросилася на дві ночі – у неї своє життя. Я повернулася.
Валерій сидів у кріслі. Він виглядав гірше, ніж раніше. Я зрозуміла, що він не їв, поки мене не було. Я пройшла на кухню, приготувала йому поїсти. Він поїв. Потім сказав:
– Я не підписав папери.
– Чому?
– Бо не хочу.
Я сіла навпроти нього.
– Валеро, – сказала я, – я не можу так жити. Ти маєш щось вирішити.
– Я не можу вирішити, – сказав він. – Я не можу вибрати між тобою і дочкою. Це нечесно.
– Що нечесно?
– Те, що ти ставиш мене перед вибором. Те, що Аліна ставить мене перед вибором. Я не можу. Я втомився. Мені важко вирішувати.
Я подивилася на нього і зрозуміла: він не вибере. Він так і буде сидіти в кріслі й чекати, коли все вирішиться само. Аліна буде приїздити, дивитися на мене як на чужу, привозити документи. Я буду доглядати за ним, готувати, мити, прибирати. І так буде тривати, поки він потребує допомоги. А потім Аліна попросить мене поїхати, і я повернуся у свою однокімнатну, до своїх жильців, до свого життя. І буду думати: навіщо я витратила п’ять років на людину, яка не змогла мене захистити.
– Я поїду, – сказала я.
Він не відповів.
– Я поїду, – повторила я. – Я повернуся у свою квартиру. Я попрошу жильців з’їхати. Або зачекаю, поки вони самі з’їдуть. Але я поїду.
– Коли? – запитав він.
– Через тиждень.
Він кивнув. Я пішла до кімнати, сіла на диван. Я не плакала. Я сиділа.
Через тиждень я поїхала. Я зібрала свої речі – не так багато, дві сумки. Я не стала забирати меблі, посуд, штори. Я залишила все, як є. Валерій сидів у кріслі. Коли я виходила, він сказав:
– Тамаро.
Я обернулася.
– Дякую, – сказав він.
Я кивнула і вийшла. На вулиці було холодно. Я пішла до зупинки. Я не знала, що буде далі. Знала тільки, що більше не буду жити в квартирі, де мене вважають мисливицею за квартирою. У мене є своя квартира. Робота. Книжки. Далі буде видно.
Тепер я живу у своїй квартирі. Я попросила орендарів з’їхати – вони поїхали через місяць. Цей місяць я прожила в подруги. Я зробила ремонт – невеликий, своїми силами. Я купила новий диван. Я ходжу на роботу. Іноді я бачу Валерія – він виходить гуляти. Ми вітаємося. Він каже: «Як справи?» Я кажу: «Добре». І ми йдемо далі. Я не знаю, чи підписав він папери. Я не питаю. Це не моя справа.
Аліна іноді пише мені повідомлення. Питає, як я. Я відповідаю. Ми не дружимо, але й не сваримося. Вона зрозуміла, що я не претендую на квартиру.
Я часто думаю: а якби Валерій тоді сказав Аліні, що вірить мені? Може, ми б жили разом досі. Але він не сказав. Винити його я не можу – він утомився, йому потрібна була підтримка. Він хотів, щоб усі були задоволені. Так не буває.
Я не шкодую, що пішла. Шкодую тільки, що п’ять років витратила на людину, яка не змогла мене захистити. Але у мене є своє місце, куди можна повернутися.