Мій брат Петро виїхав до Литви ще до війни, десь за місяць до лютневих подій. Каже, що їхав заробляти на краще життя для сім’ї – вагітна жінка та донечка. Тоді вони дійсно жили вкрай скромно, мама Петрові час від часу допомагала фінансово, хоча вже сама пенсіонерка. Але ж це не вихід….

Але за місяців Петя забрав до себе дружину та дітей, якраз от після Великодня у 2022 році. І про це ми дізналися випадково – Алла виставила фото у Фейсбук, як вони разом десь гуляють в місті.

Але от мені жодного разу не запропонував допомогу чи хоча б поцікавився, як тут справляємося. Бо в країні війна, ракети літають над головами…

Але справа навіть не в цьому. Зараз живу з мамою, чоловіком і нашими двома дітьми. Батько давно пішов із сім’ї, у нього інша родина, тому всі турботи про маму лягли на мене. Вона, звісно, старалася не опускати рук, але часто я бачила, що мама ледь-ледь стримує сльози. 

Коли почалася війна, мій чоловік пішов добровольцем захищати країну. Залишилася фактично одна з дітьми, мамою та всіма проблемами, які звалилися на плечі. Ще й зарплату на заводі врізали, тому ще по вечорах шию на замовлення сусідам чи знайомим штори, одяг, щось ремонтую. 

Петро весь цей час майже не виходив на зв’язок. Гроші він нам за майже 3 роки жодного разу не передав, навіть коли натякала, що мама хворіє і що пенсії ледь вистачає на ліки:

– Петю, ти ж розумієш, як нам важко? 

– А мені тут легко, от гроші з неба падають на голову?! То їдь теж закордон на заробітки! 

Сказати, що я образилася, це нічого не сказати. Хоча я ж бачила, які фото Алла виставляє у Фейсбуці – то десь на пляжі, то десь у кафе, то десь на прогулянці. Справжня паняночка!

Але на днях неочікувано отримала від Петі повідомлення: “Вислав вам посилку до Різдва”. Тоді у мене навіть з’явилася надія, що, може, брат нарешті зрозумів, у якій ми скрутній ситуації.

Мама зраділа, як дитина:

– Ось побачиш, щось корисне передасть, може, гроші, може, якісь теплі речі!

– Та бо нарешті совість прокинулася! 

Ми обидві чекали ту коробку, як подарунок долі. Та якби знала, що там буде всередині – то краще б викинула геть ще на вокзалі….

Коли посилка нарешті приїхала, ми рвалися на вокзал, аби не пропустити автобус. Відкриваємо вдома, а там… 50 євро, кілька банок консервів, макарони, рис, якісь солодощі дітям, магнітики на холодильник.

Я сиділа й дивилася на це все, наче уві сні. 50 євро за 3 роки? Це та його “допомога”?

У голові крутилася лише одна думка: “Як він міг? Де його совість? Невже на рідних так начхати?”

Вирішила написати йому одразу, поки кипіли емоції. Не стрималася:

“Петре, це серйозно? 3 роки мовчання, жодної допомоги ні мені, ні мамі, і думаєш, що ця посилка все виправить? У нас тут війна, твоя рідна сім’я ледве виживає, а ти відправляєш нам магнітики?!”

Відповіді так і не отримала. Та і він мій номер заблокував у Вайбері…

Знаю лише, що його дружина Алла приїжджала цього року до України, але навіть не заглянула до нас. Побула у батьків, і все. А уявляєте, як мамі серце болить, бо вона молодшу онучку Софійку бачила, ще коли малютці було 2 місяці! А минуло аж 3 роки! 

Тепер навіть не знаю, як далі спілкуватися з братом. Ну очікувала від нього ні великих грошей, ні якихось подвигів. Просто людського ставлення. Але, мабуть, це занадто багато для нього….