Я ніколи не думала, що в моєму житті трапиться таке. Уже понад 20 років жила самотньо. Чоловіка не стало, коли нашій дочці, Оленці, було всього 5 років. Спочатку просто намагалася триматися заради неї, а потім усе життя зосередилося на тому, щоб забезпечити їй найкраще майбутнє.
У цьому мені завжди допомагав Дмитро, давній друг нашої родини й хресний Оленки. Після смерті мого чоловіка він був поруч: допомагав у господарстві, ремонтував стару хату, навіть узяв на себе більшу частину роботи, коли ми вирішили збудувати новий будинок. Жодної копійки за це він не взяв, а я досі пам’ятаю, як ночами дякувала Богу за те, що маю таку підтримку.
Дмитро ніколи не одружувався. Казав, що сім’я – це велика відповідальність, і не всі готові її нести. Але з часом наші розмови почали змінюватися. Він ставив мені питання, які змушували задуматися:
“Маріє, хіба це нормально, що ти залишаєшся сама?”
“А чи не заслуговуєш ти трохи щастя для себе?”
Так пройшов рік, а потім ще один. Ми з Дмитром все частіше проводили час разом, а одного дня він зізнався, що хотів би провести зі мною решту свого життя. Я вагалася, бо знала, що для моєї доньки це буде шоком.
Але час йшов, і розуміла, що ховатися далі немає сенсу. На Новий рік вирішила, що більше не триматиму наші стосунки у таємниці.
Ми запросили Оленку з її чоловіком Сергієм на святкову вечерю. Старалась, приготувала найкращі страви, щоб зробити цей вечір особливим. Дмитро теж прийшов і допоміг накривати на стіл. Спершу все було спокійно: ми розмовляли, сміялися, згадували минулі роки.
Після тостів вирішила поговорити:
– Оленко, Сергію, я хочу вам дещо сказати, – почала, намагаючись приховати хвилювання. – Ми з Дмитром вже деякий час разом. І хочемо жити разом.
Слова зависли у повітрі, а потім Сергій кинув виделку на стіл:
– Разом? – перепитав він, дивлячись на мене так, ніби я зійшла з розуму.
Оленка теж підвела голову:
– Мамо, серйозно? У твоєму віці… Про яке “разом” може йти мова? Тобі треба вдома сидіти, внуків бавити!
Відчула, як стискається серце, але намагалася триматися:
– Оленко, я теж маю право на щастя. Дмитро завжди був поруч, він мені допомагав, коли ніхто навіть пальцем не ворухнув.
Сергій різко встав із-за столу:
– Ага, допомагав, бо знав, що рано чи пізно звалиться на все готове! Йому ж нічого не треба – ні будувати, ні працювати. Все за нього зроблено.
Мене аж перекосило від цих слів.
– Сергію, ти серйозно? Дмитро зробив більше для цієї хати, ніж ти за все життя. Де був, коли треба було город копати чи дах ремонтувати? У Буковелі чи в Одесі?
Оленка спробувала заспокоїти чоловіка, але й сама продовжувала:
– Мамо, розумію, хочеш змін, але це неправильно. Хочеш жити з ним? Будь ласка, але в його домі, а не в нашому.
Я відчула, що більше не можу мовчати.
– У вашому? – перепитала , ледве стримуючи сльози. – Оленко, цей дім я будувала для тебе, відмовляючи собі в усьому. А тепер, коли хочу трішки щастя, ви вирішуєте, що мені робити?
Скандал завершився тим, що Сергій і Оленка пішли, грюкнувши дверима. Я залишилася сама з Дмитром.
– Може, вони мають рацію, – прошепотіла, дивлячись на Дмитра.
– Ні, Маріє. У твоєму віці, як і в будь-якому іншому, кожен має право бути щасливим.
Я поклала голову йому на плече й зрозуміла, що зробила правильний вибір. Хай там як, але тепер жила не лише для інших, а й для себе….
