Був весняний теплий ранок. Яскраво світило сонце, люди посміхалися, хоча всі зранку поспішали по справах.
Того весняного ранку біля дверей залізничного вокзалу лицем до лиця зустрілися батько і дочка.
На хвилину обоє зупинилися, донька мовчала, а батько мовив:
– Чув, що у тебе весілля скоро, можливо, і мене запросиш на святкування?
– Ні запрошення не буде, – ні на секунду не замислюючись, відповіла дочка і швидко зникла за дверима.
А через тиждень Ліда виходила заміж, всі запрошені гості були в захваті від весільної сукні, яку подарував їй вітчим. А весь цей час батько ходив навколо кафе, в якому проходило весілля.
Люди бачили, що він хвилюється, але не могли допомогти. Тому що знали про цього чоловіка все, як він відмовився від дружини та доньки.
20 років тому Іван та Світлана познайомилися. Ходили по селі завжди разом, як лебідь з лебідкою.
Світлана була дуже щасливою, вона вважала, що зустріла рідну та дорогу людину на все життя.
Незабаром Іван запропонував Світлані одружитися. Сімейне життя почалося з неприємностей. Виявилося, що одного кохання для Світлани мало, потрібні були ще й гроші, вона хотіла достатку в домі. Новоспечений чоловік заробляв зовсім мало, а вчитися далі, щоб отримати гарну роботу, Іван не хотів, йому середньої освіти було досить. Але згодом вони дізналися, що Світлана чекає дитину.
Іван вирішив зробити їй подарунок і погодився вступити до університету. Дружина була неймовірно щасливою, нарешті вона побачила, що чоловік подорослішав і зрозумів, що тепер йому потрібно дбати про 2 людей. Оксана народила гарненьку дівчинку, дуже схожою на свого татуся.
Зі столиці Іван приїхав з подарунками для рідних людей. Чого тільки не було в його сумках для маленької дочки: одяг і брязкальця, маленькі сукні, ляльки.
– Як тільки дізнався про донечку, я на радощах скупив майже весь магазин, – зізнався він Світлані.
Минав час, чоловік їздив на сесії та працював, дочка підростала. Грошей не вистачало, та Сітлана, як сумлінна дружина, чоловікові не набридала. Вона розуміла, що йому теж зараз важко, потрібно трошки зачекати і у них все налагодиться. Вона відкладала та економила кожну копієчку, щоб вистачало на все, поки Іван навчається.
– Щаслива ти, Світлано, – заздрила подруга, – Ось ще пів року і твій Іван матиме диплом, влаштується на шикарну роботу, житимеш, як справжня пані.
Але не так склалося. Одного разу чоловік приїхав додому з дипломом, забрав речі, поцілував дочку і сказав дружині:
– Я йду від тебе, Світлано, назавжди. Тому що покохав іншу. А ти сильна та розумна жінка, ти зрозумієш мене.
Потім Світлана дізналася, що Іван вже давно водився з жінкою років на десять старшою за нього. Така світська дама й забрала у неї Івана, навіть не замислюючись над тим, що у нього є дочка. Мало того, вже через рік спільного проживання, вона, вдосталь награвшись, залишила свого коханого.
55-ти річний Іван повернувся в рідне село, “як у воду опущений”. Таким він з’явився на порозі в Світлани.
– Прости мене, якщо зможеш, – попросив він колишню дружину.
– Навіть чути цього не хочеться, – відповіла вона і закрила перед ним двері.
Відтоді колишній чоловік Світлани почав жити в селі. Різні чутки про нього ходили, і в кожному з них була своя правда – за двома зайцями погнався, жодного не спіймав.
А Світлана тим часом розгледіла щире кохання в очах вірного друга. Він завжди був поруч і ні на що не претендував – допомагав, давав слушні життєві поради. Просто кохав багато років свою колишню однокласницю, а сам так і не одружився. Втім за два роки вони одружилися, у них з’явився син.
Вітчим став для доньки Світлани прикладом справжнього батька – люблячого, доброго, уважного. Коли дівчинка подорослішала і зрозуміла все доросле життя, вона стала називати вітчима татом.
