Мені 55 років. Як і всі жіночки у нашому невеличкому СМТ, колись поїхала в Португалію на заробітки. Ну, знаєте, гроші на родину треба десь брати. Адже я самотужки підіймала на ноги донечку та ще піклувалася про хворих батьків. Чоловік мене покинув, коли я тільки-тільки народила Зорянку.
Звісно, мені було морально важко. Адже я там, на чужині, а моя дитинонька кохана за сотні тисяч кілометрів. Ще й тоді сеньйори не дозволяли так часто сидіти у телефоні, тому я дзвонила у Скайп рідним тільки ввечері. І те, мама з донечкою йшли до сусідів, бо самі ще не мали комп’ютера.
Так минали роки, гроші зароблялися, а серце сумувало за батьківщиною. Як кожна турботлива матуся-заробітчанка, я оплачувала доньці навчання в університеті, потім жала гроші їй весілля, подарувала молодятам машину. Ще й привезла з Евори багато сирів, випивки, ковбас, солодощів. Навіть фату та взуття там купувала доньці.
Після весілля Зоряна і зять Микола залишилися у нашій хатині. Адже тоді помер мій тато, а мама не давала собі ради в господарці. Тому діти допомагали їм. Я висилала щомісяця гроші на ліки та хату. Адже зять захотів розбудувати будинок на 2 поверхи, ще гараж поставити та літню кухню. Я не вимагала звітувати, на що та куди вони витратили кожну копійку, адже довіряла повністю. Донька надсилала мені фото плитки, меблів, як виглядає хата.
Однак, місяць тому не стало моєї мами. Я кулею їхала з Евори, попередила дітей, що приїду на такий-то вокзал о такій-то годині. Тільки ні Зоряна, ні Микола не зустріли мене. Добре, що маршрутка ще їздила ввечері та я встигла дібратися додому.
– О, привіт, – сухо привіталася зі мною донька на кухні.
Зять взагалі моїй появі не зрадів, тільки кивнув головою та пішов на 2 поверх спати. Ніхто не поцікавився, як минула дорога, чи я не втомилася. Сама собі потім стелила постіль та розкладала одяг.
Ну спершу я думала, що діти такий стрес після похорону отримали. І так себе поводять сковано. Однак, минуло вже 40 днів, а вони досі до мене ставляться, як до чужої людини.
Хотіла запросити на каву свою сусідку, пані Любку. Давно не бачилися, не говорили.
– Мамо, а чого це чужі люди будуть до моєї хати заходити?
– То ж сусідка.
– Мамо, поговори з нею на вулиці чи в церкві. Тут не кафе і не прохідний двір.
Не раз сусіди казали, що Зоряна дуже запишалася через мої гроші. Ні з ким не вітається у церкві чи на дворі. Так гордо носа підійме та крокує.
Вчора вийшла з ванни, взяла рушник. То Зоряна налетіла, як та фурія:
– Мамо, то дорогий рушник! Мені його на весілля подарували свекри. Ти чого його брала? Он там на батареї висить старий, ним могла витертися!
Таке враження, наче я тут зайва людина. Думала, що донька тепло мене прийме, буде вдячна за ті гроші. А тут таке от розчарування
Що б Ви могли порадити нашій читачці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
