Віра Іванівна прийшла додому і дуже здивувалася, побачивши сина. Діма вже другий рік жив зі своєю дружиною окремо від них і бачилися вони не частіше, ніж пару разів на місяць і тільки у вихідні. А тут робочий тиждень.
– Щось сталося? – Замість вітання запитала Віра Іванівна.
– А ти що, не рада мене бачити? – Спробував пожартувати Діма, але наткнувшись на суворий погляд мами, відповів: – Та від Оленки пішов.
– Що означає пішов? – суворо запитала вона сина.
З жорстким характером вона взагалі жартувати не дуже любила. Мабуть робота накладала свій відбиток, як-не-як працювала вона в колонії для неповнолітніх.
– Ну… ми посварилися, – промимрив Діма, намагаючись усім своїм виглядом показати, що говорити йому на цю тему не хочеться.
– І що? – подивилася вона в очі синові: – Ти будеш до мене бігати після кожної суперечки з дружиною?
– Ми розлучимося! – випалив Діма.
Віра Іванівна продовжувала дивитись йому в очі і цей погляд говорив про те, що вона потребує пояснень. Зітхнувши, Діма сказав:
– Вона хоче на мене ще домашні справи повісити. А я з роботи і так втомлений приходжу.
– А ти що, переломишся допомогти дружині? – не підтримала його мати.
– І вона мені теж сама сказала. Тільки я їй сказав, що жінка – хранителька вогнища та домашні справи має робити вона.
— І де ти це почув? – запитала його мати, втрачаючи вже всяке терпіння.
Вона втомилася після роботи, їй хотілося прийняти душ, відпочити, спокійно повечеряти з чоловіком, а тут він зі своїми соплями. Та ще з якимись думками патріархально-середньовічними. Вона все життя прожила із чоловіком, але такого від нього ніколи не чула. Вони разом працювали, разом все по дому робили, разом дітей виховували і не було у них поділу праці. А тут, бачите, ЧОЛОВІК у сім’ї знайшовся!
– Я тебе питаю! – крикнула на нього мати. – Ти де цього набрався? Справи він поділив! А ти мамонта втомився добувати? Ви обидва працюєте і ви обидва добувачі. Значить, і домашні справи разом мають робитися. Чи ти їй запропонував з роботи звільнитися і займатися домом? Ні? Тоді чого викаблучуєшся? Ти хоч раз бачив, щоб ми з батьком через домашні справи сварилися? А все тому, що у нас вистачає розуму однаково йти в упряжці.
В цей час з роботи прийшов батько і, побачивши сина, здивовано запитав:
– Щось трапилося?
“Навіть питання однакові ставлять” – подумав про себе Діма, а вголос сказав:
– Ми з Оленкою розлучаємося.
– Ну і дурень, – коротко відповів батько і поніс на кухню торбу з продуктами.
– Ігоре, наш син – бовдур, – сказала чоловікові Віра Іванівна і розповіла про причину сварки.
– І що, він тепер з нами житиме? – Запитав Ігор у своєї дружини, а потім звернувся до сина:
– А ти знаєш, що слово “подружжя” – це ті, що стають друзями. Підтримують один одного не тільки в горі та радості, а й в буденних справах. Тому і виконувати сімейні обов’язки, повинні на рівних. Бо якщо один починає ухилятися від роботи, то другому доводиться робити за двох. І закінчується це, зазвичай, дуже погано.
Діма задумався, але образа на дружину його не відпускала. Він сподівався, що батьки його підтримають, а по суті вони стали проти нього. Далі батьки говорили про Діму, зовсім не звертаючи на нього уваги. Ігор Володимирович викладав продукти з сумки, а Віра Іванівна розкладала їх на місця. Вони всім своїм виглядом показували, що Діма тут зайвий і няньчитися вони з ним не збираються.
Діма дивився на їхню сімейну ідилію і не розумів, як вони, такі жорсткі в житті, один з одним поводяться як зайчики.
– Ну, і що ти тут стоїш? Іди з дружиною мирись! – суворо сказав йому батько. – І викинь із голови всі ці дурниці, хто що кому винен! Берегти повинні один одного і допомагати – ось що ви маєте! Все, йди, у нас із матір’ю свої справи.
Діма вийшов від батьків збентежений, не такого прийому він чекав. Зате образа на Олену вже пройшла і він розумів, що сам винен, влаштував cварку на порожньому місці. Але одне він таки зрозумів: він хоче збудувати таку ж щасливу родину, як у його батьків.