Тролейбус їхав на звичний маршрут. До кінцевих зупинок у вагоні залишалися дві жінки і сумний маленький хлопчик. Кондуктор, думаючи, що хлопчик їде разом з нею, покликала:
– Жінко, жінко, ви забули свою дитину!
– Цього, чи що? Такий безпритульний не може бути моїм сином, – огидливо відповіла та.
– Ти чий, хлопчик? Може, ти загубився? – Співчутливо запитала кондуктор.
– Я? Я нічий. І їду сам.
– Діти не можуть бути нічиїми. Де твоя мама? Ти заблукав?
– Моя мама пішла на Небо. Я теж хочу туди. Тітонько, ви не знаєте, який тролейбус їде на Небо?
– Маленький, немає такого маршруту. І дістатися туди нелегко.
– Але я так хочу побачити свою маму . Невже ні на чому не можна доїхати на Небо?
Тут інша жінка, яка молодша, підійшла до хлопчика, обняла його і ніжно пригорнула до грyдей.
– Як тебе звати, синку?
– Взагалі-то я – Микита. Але тепер мене називають 57.-?
– Я живу в притулку. Нас там дуже багато. І ні в кого немає мам. Вихователька не може всіх запам’ятати і називає нас за номерами.
– Важко тобі, малюк?
– Мене ніхто не любить. Мама завжди мене цілувала. Вона читала мені казки на ніч і співала колискову. А ще ми разом молилися. Я так хочу побачити маму. Вона пішла і більше не повернулася. Тітко, а ти була на небі?
– Поки що ні. Але я знаю, як туди потрапити. Самому тобі дороги не знайти. Хочеш, я візьму тебе в свій будинок? Ми будемо жити разом, і чекати Христа. Він зможе привести нас на небо, де живе тепер твоя мама.
Очі хлопчика засяяли надією. Він притулився до доброї жінки, як колись до мами, а та ніжно гладила його по голівці і ласкаво посміхалася.
На кінцевій зупинці вони вийшли. Кондуктор з водієм довго дивилися їм услід. Хтось із них сказав:
– На нашому маршруті зупинка “Небо” не відзначена. Але все-таки, мені здається, вона є на цій лінії.
Бог живе там, де живе любов. А де Бог, там і до Неба не далеко.
