Жив-був чоловік. Він дуже любив співати і тому прийшов до думки стати співаком і заробляти цим самим співом собі на хліб з маслом. А може, навіть і з ікрою.
Співав він щиро, від душі, і людям подобалося. Він співав і співав. Від одних пісень поступово переходив до інших. Міняв тональності, експериментував, брав за душу. Розширював репертуар, виходив за рамки, йшов туди, куди йому цікаво.
Але потім сталася одна цікава річ – чоловік став все більше дивитися на те, як люди сприймають і реагують на те, що він співає. І зрозумів, що те, що йому цікаво, далеко не завжди цікаво слухачам. Якісь речі їм виявлялися незрозумілими, і вони сиділи з тупими баранячими лицями. Якісь були не цікаві, оскільки слухачі були нездатні в них зануритися і відверто нудьгували. А якісь лякали своєю відвертою чесністю. Загалом, публіка почала по-тихоньку цуратися співака.
А у співака робота така – треба розважати і радувати інших. Інакше не те що на масло, на хліб не заробиш. І він став співати виключно на потіху публіці. Публіці це сподобалося, вона стала накочувати на виступи, як штормові хвилі на берег.
І сіріти душею. Адже якщо ти робиш не те, що хочеш, а те, що від тебе чекають і вимагають, то як тут душею не посіріти? Чим більше співак сірів душею, тим нуднішим ставав він сам, і нуднішою ставала енергетика його пісень. Люди знову стали байдужими. Мовляв, не за тим приходили. І співакові стало зовсім сумно. Знову не догодив. Хоч і старався з усіх сил.
І ось, одного разу, виступаючи в залі, повним трохи менше, ніж на чверть, серед гулящої публіки він зауважив хлопчика років 10-ти, який уважно слухав те, що чоловік співав. Малий дивився прямо і строго. І співакові стало якось не по собі. Популярна пісня стала йому подобатися все менше і менше. І в якийсь момент йому абсолютно перехотілося її співати. Він на секунду запнувся і тут же заспівав іншу, ту, яку давно не виконував, оскільки публіка вертіла від неї свій ніс.
І обличчя хлопчика змінилося. Воно засяяло. У ньому з’явилося щире і непідробне захоплення та повага. І чим довше співак співав пісні, які сам хотів, тим світлішим ставало обличчя маленького глядача. Інші люди невдоволено кривили пики, шикали, пробиралися до виходу, але співакові перший раз в житті стало на них обсолютно байдуже – він співав для одного єдиного, по-справжньому цінуючого його слухача.
На наступних виступах народу було ще менше. Публіка не збиралася прощати співакові такого нахабства – бач, чого задумав, мерзотник, співати не те, що їм подобається, а те, що самому хочеться, і протеступала проти цього. Але співак твердо вирішив, що співатиме тільки для того, хто його щиро слухає. Тому вся його увага під час виступу була зосереджена виключно на хлопчику.
І одного разу настав момент, коли в залі не виявилося нікого крім цього самого хлопчика. Але співак продовжував співати. Зали не збиралися, грошей вже не залишалося. Навіть в борг ніхто давати не хотів. А колишні “друзі” відвернулися. Але співак продовжував співати для малого, тому що важливішого і ціннішого слухача для нього просто не було. А хлопчик слухав щиро тільки те, що співак співав від душі.
У підсумку співак змушений був співати на вулиці. Тільки він і його найвірніший слухач. Але те почуття, яке народилось і виросло в душі співака, який став нікому не потрібний зі своїми щирими піснями, крім 10-річного молого, зросло і зміцніло настільки, що з легкістю розчиняло в собі будь-які страхи, сумніви, прикрощі та смуток. Співакові на все було наплювати.
І сила його пісень стала подібна ядерному вибуху. Вона буквально змітала з людей все душевне лушпиння і била в саме серце, пробиваючи товсті шари лицемірства і самообману. І будь-яка людина, яка хоч раз почула співака, вже не могла залишатися байдужою. Настільки глибокий слід залишали його пісні.
Тепер співак, відчувши свою справжню силу, став збирати стадіони. За квитки на концерти люди билися смертним боєм.
Співак дуже хотів поговорити зі своїм найвідданішим слухачем, але той щоразу вислизав. Раз і його більше немає. Але ось, одного разу, після особливого оглушливого концерту, після якого про співака вже щосили говорив весь світ, він, зумівши вирватися з щільного кільця журналістів і фанатів, таки наздогнав хлопця.
Зібравшись висловити все, що накопичилося у нього на душі, всю вдячність, всю любов, він поглянув в обличчя хлопчиська, і тут його немов ударило молотом по голові.
Він зрозумів, що ніякого хлопця насправді немає.
Що той хлопчик – це і є він сам. Вірніше, та дитяча, щира частина його душі, яку не вдалося зламати і придушити навколишній реальності.
І що весь цей час він співав не для когось. Він співав для себе.
І співак вперше в житті чисто, щиро, глибоко і щасливо розплакався.
Він зрозумів найголовнішу істину:
Ніколи не відмовляйся від себе. Будь завжди вірний самому собі!
Рем Латипов
