У церкві бабуся, служниця, дуже зосереджено вишкрябувала свічковий віск із підсвічника.
Спочатку зворотною стороною ложечки, а потім викруткою.
Я стояла поруч, спостерігала. Я щойно поставила свічку у свічник, і не хотіла, щоби їй заважали горіти.
Мене бентежила ця бабуся, хотілося сказати їй: «Тут усе нормально, тут не потрібно», але так негоже, і я мовчала.
Бабуся відчутно пихтіла, вишкрябуючи віск.
— Це, мабуть, складно? — запитала я.
Усе одно зосередитися на молитві, коли поруч хтось пихтить, неможливо.
— А спробуй, — вона простягнула мені викрутку.
Я спробувала. Стала шкребти. Віск відходив неохоче, кришився.
— Складно, — коментувала мої дії бабуся. — Влітку жарко, віск плавиться відразу, і це погано, а зараз холодно, застигає — не відходить, не виколупаєш потім…
— І справді, непросто. А з боку здається, що нескладна робота.
— Чужа робота завжди здається легкою, помічала? А свій хрест — завжди важким.
— Треба ж, як точно Ви підмітили.
— Я ось уже два роки служу в церкві й багато чого помічаю. Цікавого. Про людей. Непомітна я, щось колупаю собі у свічниках, люди дивляться крізь мене, а я — всередину них.
— І що бачите?
— Різне бачу. Про те, як людина свічки ставить, можна багато чого розказати.
Ось ти, наприклад, не гнила. Така… для людей.
— Ви ж бачите мене вперше.
— Так. Але я бачила, як ти свічку ставила. Спочатку з Господом говорила, потім ось, поставила. Ось же твоя свічка. Прямо біля лампадки. Ти подумала про тих, хто буде ставити свічки після тебе: тому поставила біля лампадки, а не з краю. Адже незручно тягнутися через чужі запалені свічки, тому ти біля лампадки…
— Мені не хочеться вас розчаровувати, але я якось автоматично це зробила. Я взагалі в цей момент не думала про тих, хто буде після мене свічки ставити…
— Звичайно. Саме так, автоматично. Це Бог нашими руками водить, а не «автоматично». Я ж бачу, хто до Бога від душі прийшов, а хто — як до… партнера.
— А як зрозуміти, що «як до партнера»?
— Ну є люди, які до церкви, як в… ліфт приходять. Їм, здається, вони увійшли, помолилися — раз — і приїхали до щастя. Молитва — як кнопка потрібного поверху. Вони і свічки ставлять, як вклад у банку роблять. Ось тобі, Господи, свічка за 5 гривень, а ти мені давай, у роботі допоможи. Неначе Богу наші свічки потрібні.
— А що, не потрібні?
— Бог усі зірки запалив на небосхилі. Навіщо йому наші свічки? Свічки — це для нас самих, щоби душі наші не заблукали, йшли на світло свічки. Купити й поставити свічку — це наче самому собі нагадати: Бог є.
— Як красиво ви сказали.
— Бачила днями дівчина молилася. За здоров’я чоловіка. Шепотіла молитву: «Нехай він швидше виздоровіє, краще до середи, щоби ми на ювілей до сестри встигли». Хіба ж це молитва? Бог — це ж не підлеглий, якому завдання дають і термін виконання ставлять. У Бога смиренності просять. Смиренно прийняти Волю Божу. Довіряють йому свою долю. Бог краще знає, як зробити так, щоби врятувати життя…
— А ви сюди, чому прийшли? Не сьогодні, а взагалі…
— Сина з чоловіком поховала — і прийшла.
— За… смиренням? Знайшли його тут? У служінні?…
— Я тут не так давно… Я служу всього лише два роки… Я знаю, що Він не кине. Відчуваю.
— Дякую, — шепочу я.
Бабуся не відповіла на моє запитання. Точніше відповіла, але на щось своє. І це було дуже чесно й дуже боляче.
— До церкви треба йти з вдячністю, за чистотою, за умиротворенням… — бабуся перевела тему з особистого.
— А я ось іноді приходжу за відповідями.
— Відповіді, вони ж приходять… як ти кажеш, автоматично. Тобі здається, що автоматично, а це Він шепнув…
Бабуся, нарешті, відтерла підсвічник, перехрестилася, кивнула мені на прощання й поспішила в підсобку.
А я підійшла до ікони Пресвятої Богородиці, але молитися ніяк не виходило.
Думки залишилися з тієї бабусею.
Напевно, мені її Бог послав для чогось?
Цікаво, навіщо?
Мені ось хочеться написати про неї…
І це бажання народжується якось… автоматично.
Я поставила свічку. Уперше усвідомлено, ближче до лампадки. Щоби людям, які прийдуть після мене, було легше.
Я і про свічки зараз, і взагалі. Не про свічки. Господи спаси й сохрани.
У той день я вийшла з церкви, а всередині — запах воску й ладану, а ще голос бабусі, майже пошепки: «Я знаю, що Він не кине»…
Ольга Савельєва
Переклад: chajuvannja
