Є у мене одна знайома – Соня. Працює офіціанткою в одному з місцевих кафе. Побачилися з нею там недавно. Вона мені і розповіла дивовижну історію. Щоб зберегти стиль, буду вести розповідь від її особи.
Уяви, що тобі подарували квартиру і машину просто так. Віриш? Ні ?! Ось і не вірила до недавнього часу. У нас тут різні клієнти бувають, серед них і люди похилого, які самі вже готувати не можуть, але їсти хочеться, ось вони і ходять до нас. Все-таки наше кафе до бюджетних відноситься.
Був серед постійних клієнтів дідусь – Валерій Геннадійович. Кожен день приходив, замовляв постійно одне і те ж – гречку з гуляшем і стакан компоту зі смородини. Завжди гречка і компот! А ще він постійно бурчав.
Постійно чіплявся до їжі: то гречка солона, то холодна, то компот недостатньо солодкий, то мало гречки поклали, в минулий раз більше було … Кожен раз він висловлював свої причіпки офіціантам.
Ну, природно, ми його недолюблювали і обслуговувати не хотіли. Але не Оля, вона постійно з ним про щось розмовляла, вислуховувала його капризи, посміхалася. Завжди. Вона просто пропускала повз вуха всі його нападки.
В один день він просто не прийшов. Нам спочатку це просто дивним здалося, але коли він вже 4 дні не приходив, це здалося підозрілим. Дідусь адже в похилому віці вже був – 87 років. Оля теж хвилювалася. Потім в один день нам вирізку з газети принесла зі словами «Нема Валерія Геннадійовича більше» .
Нам всім навіть якось сумно стало, але більше всіх сумувала Олька. Прив’язалася вона до нього.
Але, як то кажуть, не буває лиха без добра. Наступного тижня, як тільки кафе відкрилося, до нас зайшов хлопчина молоденький, в костюмі стильному, в краватці, з валізою. По ньому відразу було видно – не місцевий. Містечко у нас невелике, тому всі один одного знають.
Я підійшла до нього прийняти замовлення, а він попросив Олю Короленко. Не хоче замовляти й добре, я покликала Олю. Та злякалася спочатку, почала перебирати, що могла не так зробити. Хлопчина лише посміхнувся і сказав, що він нотаріус і попросив присісти її.
Оля ще більше почала переживати. Виявилося, що Валерій Геннадійович заповідав їй будинок з ділянкою, квартиру і машину. А ще він записку їй залишив:
«У мене немає сім’ї з тих пір, як жінка пішла в інший світ. 15 років вже. Весь цей час єдиною рідною для мене людиною була ти, внучко. Тільки заради тебе, Олю, ходив в закусочну. Ти завжди мене вислуховувала, посміхалася і не звертала увагу на моє бурчання. Спасибі тобі, донечко! »
Я поки читала записку, ридала. Ох, що з Олею було. Вона сама не своя ходила. Кілька вихідних взяла. Теж, мабуть проплакала всі дні. Зараз вона вже у нас не працює. Квартиру здає, в будинок переїхала. Молодець дівчисько! Все-таки добрі люди винагороджуються!
************
Поки слухав історію, згадував своїх бабусь і дідусів. Дід у мене теж буркотливий був, але любив я його. Зараз немає нікого.
Цінуйте тих, хто добрий до вас! І пам’ятайте, добрі вчинки винагороджуються, тільки якщо вони відбуваються без користі.
