Цю історію розповів проповідник Джон Дрешер.
Вона зовсім не про релігію. Вона про час і увагу, які ми так щедро роздаємо чужим людям і так рясно витрачаємо на рішення проблем. І скупо ділимося з найближчими. Залишками. А іноді зовсім нічого не залишається. Близькі можуть почекати. І маленький будиночок у дворі може почекати. Треба великий будинок будувати і упорядковувати. Або піраміду Хеопса …
Один маленький хлопчик просив батька допомогти побудувати маленький будиночок у дворі їхнього будинку. Така у нього була мрія – побудувати будиночок для ігор.
Маленький іграшковий майже будиночок, але щоб можна було в нього залазити і гратися там. Хлопчик же теж був маленький.
Він попросив тата допомогти побудувати будиночок. Батько погодився. Але все відкладав це маленьке діло. Багато було великих і важливих справ.
Він говорив: «Завтра! Почекай до завтра!». Хлопчик кивав і чекав.
Потім знову скромно питав; сьогодні ми будемо будувати будиночок, тату?
Батькові було ніколи. Все праця, – самі знаєте. І хлопчик перестав питати. Він не настирливий був. Тихий вихований хлопчик, який дуже хотів побудувати з татом будиночок у дворі. Під яблунею, – він і місце знайшов давно…
А потім хлопчик потрапив під машину. Фатальна випадковість.
Батько в страшному горі підійшов до ліжка сина в лікарні. Лікарі більше нічим не могли допомогти дитині.
Хлопчик подивився на батька і тихо сказав: «Тепер ми вже НІКОЛИ не побудуємо наш маленький будиночок, тату!». Він пам’ятав про будиночок весь час. Просто змирився з тим, що у батька немає часу. Зовсім немає часу для свого хлопчика.
Для хлопчика, для літнього батька, для дівчинки, для вихованця, для дружини або чоловіка … Для того, щоб побудувати маленький будиночок.
Ми зайняті будівництвом піраміди. Великими справами та іншими людьми. А на маленьке не вистачає часу. Хоча маленьке – це і є наше життя …”.
Анна Кир’янова
