Вже пів року Андрій і Марина жили в щасливому шлюбі. Але було одне “але”. Якось так вийшло, що він не знайшов у собі сил розповісти їй про сина. Хлопчику зараз шість років, і з його матір’ю вони не спілкуються, так як відразу після народження дитини Олена забрала сина і поїхала за кордон.
Андрій спочатку як міг допомагав Олені, висилав їй гроші, а рік тому вона повідомила, що вийшла заміж і більше не потребує його подачок. Андрій образився і гроші посилати перестав, та й життям сина не цікавився.
А зараз його дружина Марина часто заговорює про дітей, вона хоче народити малюка. Андрій не проти, але він все частіше думає про сина. Ось і вчора дружина почала розмову про дітей.
– Андрюша, ну давай я вже перестану пити ці дурні тaблeтки, так хочеться маленького по няньчити, погуляти з коляскою!
– Угу, так, звичайно, – відповів Андрій, думаючи про своє.
– Ти мене не слухаєш! – обурилася Марина, – так що з тобою? Ти такий вже кілька днів.
– На роботі проблеми, – відсторонено відповів Андрій.
– Добре, добре, – підозріло дивлячись на чоловіка сказала Марина.
Андрій і радий був би сказати дружині про сина, але не знав як вона до цього поставиться. Вона у нього така ревнива, хіба мало що.
Минуло ще кілька днів. На його телефон надійшло смс з незнайомого номера: «Андрій, мені потрібно поговорити з тобою. Олена » Прочитавши повідомлення, Андрій тут же передзвонив за номером телефону.
– Олена, це я Андрій!
-Добре, що ти відразу передзвонив! – відповів колишня, – я повернулася, привезла Сашу. У нас там проблеми, ми можемо зустрітися, я тобі поясню все!
Андрій відразу погодився. У кафе куди прийшов Андрій хвилин через тридцять, він побачив за столиком Олену і хлопчика. Серце Андрія застукало сильніше.
-Так он він який, мій синок, – сказав він, підходячи до столика.
Олена схопилася на ноги, хлопчик з цікавістю подивився на чоловіка.
– Привіт, у мене до тебе справа! – схвильовано сказала вона.
– Що трапилося? – запитав Андрій.
– Ми з чоловіком їдемо волонтерами в Африку, але з дитиною туди ніяк не можна. Єжи пропонував відправити його в цілорічний пансіон, але мені шкода віддавати Сашку чужим людям.
Я привезла його до мами, але вона сказала, що по здоров’ю не зможе стежити за онуком і тим більше жити з ним. Тут я і подумала про тебе! – і вона вичікувально подивилася на Андрія.
– Я, звичайно, заберу сина, але ви на довго? – запитав він.
– Не можу сказати точно, поки що років на півтора-два, а далі видно буде, – зніяковіло сказала Олена.
– Зрозуміло, – відповів Андрій.
– Ну, що Саша підеш жити до мене? – запитав він сина, – ти знаєш хто я?
– Так, ти мій тато! Мені мама розповідала про тебе, – сказав хлопчик, – а у тебе є іграшки і планшет?
– Ні, поки що, але ми купимо, – сказав Андрій і поплескав сина по голові.
– Ну я піду, у мене вночі рейс, – сказала Олена, встаючи. Вона обняла сина, поцілувала його.
– Будь вихованим хлопчиком, – сказала вона, – я скоро приїду і привезу тобі подарунок.
– Добре, – сказав Саша, витираючи сльози. Олена пішла.
– Не плач, Саш, а то я теж буду плакати, – сказав батько синові.
– Я не плачу! – сказав син крізь сльози. Прийшовши додому з сином, Андрій не застав дружину вдома. Через півгодини вона прийшла з покупками. І зустрічати її вибіг Саша. Він забрав сумки на кухню. А Марина з подивом дивилася то на хлопчика, то на чоловіка.
– Тату, а куди поставити пакетики з цукерками, – прибіг хлопчик в коридор.
– На стіл поки що поклади, – сказав Андрій, дивлячись злякано на дружину.
– Тато? – здивовано підняла брови дружина, – це твій син?
– Так, це мій син, звати Саша, йому шість років, і всі ці роки він жив зі своєю матір’ю в Америці, а сьогодні вона віддала його мені, так як поїхала кудись по роботі.
– У тебе є син, і ти мовчав! – вигукнула Марина.
– Я боявся, що ти не так зрозумієш!
– Але йому ж шість років, це було дуже давно, – пояснила дружина, – нерозумно ревнувати до минулого.
– Ех, ти, дивак! -Саша, пішли мити руки і я пити чай з цукерками! – крикнула вона в сторону кухні і пішла до хлопчика. Андрій пішов за нею слідом, радіючи, що тепер у нього і дружина, і син, і скоро можливо буде ще один, а може й одна.
