В цій хустинці і був акуратно загорнутий папірець і скріплений шпилькою. А на папірці послання.
В купе поїзда познайомився я якось з великим Дядечком. Обличчя в нього червоне і білі руки. Джерело
Я майже спав, коли він завалився. Подумалося, що він трохи схожий на ведмедя. У вагон дядько зайшов звучно, в купе – теж. Скинув свої речі на полицю і почав роздягатися.
Під шапкою виявилася копиця густого волосся, яке повністю взялося сивиною. Він був військовим.
Я тут же його заповажав, спостерігаю уважно . Так, щоб він не помітив мого погляду. Дядько сів на полку поруч з вікном, налагодив дихання, перевів дух і дістав з кишені невеличку хусточку, які панянки з собою носять.
Я чомусь звернув на це особливу увагу. Навіщо ж такому дядькові ця хустка, подумав. Йому і на половину носа його не вистачить.
Але ніякий ніс дядько не витирав. Він розгладив хустинку на коліні, потім акуратно склав і повернув в кишеню.
З ранку ми вже розмовляли з моїм новим знайомим. Виявилося, дядько всю вiйну пройшов на тaнку (тaнкіст). Пoмuрав кілька разів, та все рятувaвся.
Він так поспішав, так боявся спізнитися, що вже кілька разів сходив до провідників, щоб дізнатися, коли йому пора виходити – з пересадкою ж їхати.
Чи не посоромився я запитати, чи велика у нього сім’я. Полковник відповів:
– Та як сказати…
А потім сміявся, коли я намагався вгадати.
– Ну що, доведеться сказати, раз вгадали. Двоє нас в нашій родині.
Дядько знову дістав свою хустинку. А я тоді і говорив йому, що вибачте, полковнику, хусточка у вас така дівчача. Мені навіть здалося, що я його образив.
– Це чому ж дівчача?
– Маленька вона.
– Значить, маленька? А чи відомо вам, що ця хустка незвичайна?
– Ні, – кажу – Чарівна чи що?
– Ну, чарівна – не чарівна, а історія з нею пов’язана. Розповім, якщо цікаво.
Полковник цю хустинку акуратно на колінах складав та розправив.
– Говоріть, мені дуже цікаво.
– Особисто для мене ця історія дуже важлива. Почну здалеку. Справа була в 1943 році, ближче до кінця грудня. Я майором був. У той час зима люта, гoлод, бoмби вuбухaють, а люди продовжують жити своїм життям.
Тоді під нашою відповідальністю був один дитбудинок. Там поселили дітей, які під час вiйниu втрaтили батьків. Діти, звичайно, не доїдали. А ми їм привозили цукор, жир, консерви. Задаровували іграшками. Пам’ятаю, привезли якось 120 пар санок…
А в січні першого числа вирушили ми значним складом в цей дитячий будинок, подарунки дарувати. А діти з вереском чекають, обіймаються всіх. І нам теж приємно зробити хочуть, кожен отримав по подарунку. То малюнок, якийсь, то блокнот, головне, від душі.
А до мене дівчинка підійшла білява, боязко задивилася (мабуть дуже вже великим їй здавався). Простягнула рученята свої до мене, дає маленький пакетик, акуратно складений і перев’язаний ниткою зеленого кольору.
– Дядько військовий, це Вам. Тільки зробіть для мене дещо, будь ласка. Зараз подарунок не відкривайте. А знаєте коли?
Я вичікувально дивився.
– А ось коли вiйна закінчиться!
І як таке забути? На вулиці ще гуркочуть снapяди, вiйні кiнця не видно. І так вона щиро вірила, настільки не сумнівалася, що тільки заради цієї впевненості в той момент хотілося щоб все закінчилося.
Я дівчину до себе на руки посадив, кажу їй: “Подарунок твій завчасно я чіпати не буду, я обіцяю! »
-Все так і сталося.
– І обіцянку свою я виконав. Чого тільки не відбулося зі мною за цей час! Я разом з цим пакетиком подарунковим ледь не потонув, був в госпітaлях, ледь не згoрів у тaнку, гімнaстьорок поміняв … Цікаво так було, що там, в тому пакeтику. Але я обіцяв, що не подивлюсь завчасно, а слово солдата тримати треба.
Увійшли в Берлін, нарешті. Відвоювали. І ось в пам’яті у мене дівчина, німкеня маленька. Стоїть серед зруйнованого будинку, навколо вoгонь палає, подекуди снapяди Гуркалu. А вона стоїть, усміхається.
Згадав тут же про свою біляву дівчинку. Згадав і про подаруночки. Тепер-то можна було відкрити!
Дістаю заповітний пакетик той самий, весь пошарпаний, пропахлий порoхом. Відкриваю, а там цей, (як Ви її назвали, дівчача) хустинка. Біленька з кольоровими облямівками.
Полковник ще раз погладив заповітний шматочок білої тканини. Я акуратно доторкнувся до неї пальцем – хотілося самому відчути.
– Саме так – продовжив попутник. -Ця хустинка і була акуратно загорнута в листок папірця і скріплена шпилькою. А на папірці послання.
«З новим роком, дядько військовий! Візьми хустинку, щоб пам’ятав мене. Помахай мені нею, будь ласка! І я Вам буду в віконце махати, як тільки новини прийдуть, що наші Берлін взяли. Хустку я від мами отримала в подарунок, коли вона жива була. Ти не переживай, я крім одного разу, в неї не сякалася! З найкращими побажаннями, Ліда Потапова ».
Я не приховую – стояв і плакав. Я з початку вiйни не пролив ні сльозинки. А тут сльози текли по щоках. У мене вiйна і дружину, і донечку забрала, я не плакав.
Звичайно, це втома. Перемога великими труднощами дісталася. І ось, нарешті, ми рухаємося по Берліну. Напевно, зміг слабину дати.
На рейхстазі прапор уже стоїть, я на даху, у людей щастя – ВIЙНИ НЕМАЄ! І наказ Ліди згадався. Просила, значить треба.
Запитав у молодого лейтенанта, в який бік схід. Знайшов компас, знайшов схід. І став махати хустинкою, уявляючи, як Лідочка махає мені у відповідь своїми тонкими рученятами.
А Ви говорите – дівчачa. Це найдорожча серцю річ, на зразок талісмана зі мною.
Я, звичайно, вибачився за свої слова перед супутником, а заодно цікаво стало, що ж зараз з тією самою Лідочкою і де вона живе.
– Ліда, говорите? Ну, знаю. Вона до сьомого класу вже ходить. На одні п’ятірки вчиться, красуня. Тата чекає свого, сподіваюся
– Знайшовся тато її все-таки?
– Якийсь є …
– Це як – якийсь? І де ж він є?
– Так ось він і є, перед Вами. Дивовижно? У 45 я відшукав Ліду, удочерив. І не шкодую, знаєте. У мене дочка розумниця.
