Під час блокади, цю маленьку дівчинку евакуювали із Ленінграду.
Оленка її звали. А прізвище своє вона забула, такою вона була маленькою і змученою. Вона втратила всю сім’ю; маму, бабусю, старшого братика…
А її знайшла спеціальна бригада виснажених дівчаток – тоді ходили по квартирах страшною блокадною зимою, шукали діток, у яких загинули батьки або при смерті були…
Ось і Оленку знайшли і змогли відправити в евакуацію. Вона не пам’ятала, як дітей везли в вантажівці по льоду, не пам’ятала, як попала в дитячий будинок; вона маленька була. Як виснажений гномик з великою головою на тонкій шийці…
І вона вже не хотіла їсти. Таке буває при дистрофії. Вона лежала в ліжечку або сиділа на стільчику біля грубки. Грілася. І мовчала. Думали, що Оленка помре. Багато діток померло вже в евакуації; сильне виснаження, і немає сил жити і їсти. І гратись. І дихати…
І одноногий фронтовик дядько Коля років двадцяти від народження, зробив із старого рушничка ляльку. Якось підрізав, загорнув, пришив, – вийшла потворна лялька. Він олівцем намалював ляльці очки і ротик. І носик-закорючку.
Дав ляльку Оленці і сказав серйозно: “Ти, Оленко, гойдай ляльку. І вчи її їсти, добре! Ти тепер її мама. І вже подбай про неї.
Бо вона хворіє і така слабка. Навіть не плаче!”
І ця Оленка раптом вчепилася в ляльку і пригорнула її до себе. І почала гойдати і гладити тоненькими ручками. А за обідом годувала ляльку кашею, щось їй шепотіла лагідне. І сама їла кашу і шматочок хлібчика.
Ну ось, Оленка і спала з лялькою, і біля грубки її гріла, обнімала її і піклувалася. Про потворну ляльку зі старого рушничка з намальованими очима…
Дівчинка вижила. Тому що їй не можна було помирати; треба піклуватися про ляльку, розумієте?
КОЛИ ТРЕБА ПРО КОГОСЬ ПІКЛУВАТИСЯ –
ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА СИЛА ЖИТТЯ ДЛЯ ДЕЯКИХ ЛЮДЕЙ.
Для таких, як ця дівчинка. Яка стала медсестрою згодом і прожила довге життя. І руки її були завжди зайняті. А сердце – наповнене…
© Анна Кир’янова
