У нас традиція була в сім’ї. Завжди проводжати один одного біля вікна. Махати рукою іншому, поки той не сховається за поворотом. Потім швидко перейти з кухні по довгому вузькому коридору в кімнату, щоб ще й помахати з того вікна, яке виходить на іншу сторону знайомої вулиці з високими тополями край дороги.
Коли я була маленька – я з радістю махала. Мені дуже подобалося це робити.
У 14 соромилася і просто оглядалася подивитися на вікно – було якось соромно махати (я ж не маленька!!).
З 18 сильно втомлювалася, суміщаючи роботу і навчання, тому часто (чого гріха таїти) запізнювалася на пари і батьки йшли раніше…
Сьогодні, майже в 37, я роблю «місячну ходу», і всі види танців (які знаю) по 15 секунд кожен. Іноді можу «ластівку» зробити.
Батьки стоять біля вікна і махають мені. І я знаю, що вони усміхаються або сміються.
“Анна… як завжди…” – скаже тато.
Я намалюю величезне серце руками, відправлю по 5 повітряних поцілунків з кожної руки… і ще трохи «місячної ходи» (з іншої сторони вулиці між високими тополями), перш ніж піти. А по дорозі знову і знову буду загадувати одне й те ж бажання – щоб довше горіло світло у цьому вікні, щоб там було ДВА силуети… щоб більше було такого мого життя, куди я можу повертатися, щоб розповісти, зітхнути, обійняти… і потім потанцювати посеред світу на очах у всіх, кому цікаво, але тільки заради двох усмішок, які не видно з такої відстані, але я точно знаю, що вони є.
Автор: Anna Enbert
