У Кропивницькому попрощались із братами-двійнятами — сержантом Ростиславом та старшим сержантом Владиславом Бойками, які загинули в бою з рашuстами. Вони хоч і народилися в один день, але були зовсім різні, неначе доповнювали один одного. Ростислав — тихий, спокійний. А у Влада завжди багато друзів, купа ідей, планів. Його загострене почуття справедливості часто заважало в житті, однак він не міг по-іншому. Такі різні, але обоє — патріоти своєї країни. Брати разом вчилися, разом брали участь в миротворчій місії в Лівані, разом захищали Україну від ворожих окупантів, разом і полягли в бою біля селища Біловодськ на Луганщині у перший день повномасштабного вторгнення. Лише через рік рідні змогли забрати їхні тіла до рідного міста й 23 березня поховати з військовими почестями на Далекосхідному кладовищі… Їм назавжди 43. Пише fakty.ua
«В нашій родині моїх синів називали „офіцерами“»
– Синочки ззовні та за характерами були зовсім різні: Ростик молодший на 1 годину 15 хвилин, він у нас блакитноокий, світловолосий, за вдачею спокійний, поміркований. А Владик — чорнявий, з темними очима, смуглий та нижчий за брата. Він вирізнявся лідерськими здібностями й більш емоційний, ініціатор всього, — розповіла «ФАКТАМ» мама героїв Олена Бойко. — Вони змалечку не розставались — у школу разом, гратись теж, й друзі у них були теж спільні. А ще обоє грали на гітарі й чудово співали.
Часто роздивляюсь наш сімейний альбом, де мої сини ще геть малі. Знаєте, вони ще з тих років марили армією. А все тому, що мій рідний брат військовий, свого часу служив у Алтайському краю й часто бував у нас. Згодом його перевели в Україну у Первомайськ, і наші зустрічі стали частішими. То ж Ростик та Владик, дивлячись на свого дядька Валентина, якому так пасувала воєнна форма, визначились із майбутньою професією. В нашій родині моїх синів називали «офіцерами». Навіть в одязі вони дотримувались певного стилю: все обирали із пагонами — то пальто, то костюми.
«Найрідніші у світі на все життя братики Владик і Ростик», – підписала це фото мама хлопчиків
Пригадую, якось ми з чоловіком купили дітям автомати, які до того ще й світились. І от у садочку Ростик під час гри відволікся і забув свого біля дерева. Коли повернувся, сусідські хлопці вже забрали той автомат. Син прибіг додому і почав плакати, мовляв, як же буде тепер захищатись. Чоловік мій сказав тоді: «Бачиш, сину, тобі наука, ти повинен ніколи не кидати зброю. Якщо взяв її до рук — маєш тримати до кінця». Звичайно, ми той автомат не знайшли, купили інший. Однак Ростислав на все життя запам’ятав цей випадок й навіть у дорослому віці часто згадував.
Спочатку сини навчались у колегіумі № 11, потім я їх забрала у школу, де вчителювала, щоби більше часу приділяти хлопцям. В той час вчителі працювали навіть у суботу, а у неділю був «Клуб вихідного дня» і ми повинні були організовувати якусь роботу у школі. То ж сини часто допомагали вдома по господарству. А ще вони ніколи не бились між собою і не ворогували. Такими ми їх виховували.
— Як Ростислав та Владислав потрапили до армії?
— Після школи вони мріяли вступити до Суворовського училища. Пішли вони у військкомат і почали проходити медичну комісію, але їм відмовили через певні питання зі здоров’ям. Сини сіли біля входу на лавочку і як заплакали… Пам’ятаю в той момент вийшов якийсь хлопчина, який не надто любив військову справу і каже: «От дурні. Скажіть дякую, що вас не беруть». Вдома ми заспокоїли Владислава та Ростислава, пояснили, що у світі є ще багато гарних професій. Наприклад, будівельника, що вони зможуть і собі звести гарні будинки й будуть відбудовувати місто. Сини погодились і закінчили технікум. Після того їх призвали до армії. Й знаєте, вони були настільки наполегливими, що таки їм вдалось потрапити до елітних десантних військ!
«У перший день великої війни мої діти загинули»
— Після демобілізації сини почали шукати роботу, — продовжує Олена Бойко. – В країні тоді були «лихі 90-ті», тож не раз за роботу з ними розраховувались мішком цукру. А жити за щось потрібно. Саме в той час почали набирати контрактників у місію ООН по розмінуванню Лівану. Владислав та Ростислав рік там служили, гарно себе проявили й отримали за свій професіоналізм медалі від Генерального секретаря ООН. Коли повернулись додому, стільки радості було! На знак вдячності та поваги подарували мені золотий ланцюжок, годинник, одяг та взуття, чоловіку — човен та різне рибальське спорядження.
Ростислав і Владислав у Лівані. 2000 рік
Вдома сини вирішили, що якщо вони не можуть бути військовими, то присвятять себе поліції. Невдовзі вступили до Київського національного університету внутрішніх справ за фахом «юрист». З 2005 по 2014 роки працювали у Кропивницькому в слідчому відділі. А після того, як в країні розпочалась антитерористична операція, знову подались на військову службу. Й весь цей час боронили Україну. Служили у 57-ій окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка. У травні 2021 року Владислав та Ростислав вирушили на Луганщину, де їх й застало 24 лютого… У перший день великої війни мої діти загинули.
— Що вам відомо про обставини останнього бою синів? Чому так довго не могли знайти їхні тіла?
— Ростислав та Владислав знаходились біля Біловодська. Коли зайшла російська техніка, синів як досвідчених бійців направили на допомогу прикордонникам. Вирушили 3 БТРи й один танк. А коли вони вже були на місці, востаннє подзвонили нам з чоловіком. Сини попросили вибачення, якщо колись нас із чоловіком скривдили. Сказали, що навряд чи повернуться, бо на них йде ціла колона ворожих танків, сили нерівні. Коли це почула, серце розірвалось від болю. Зв’язок із ними обірвався… В тому бою, як вже потім стало відомо, обоє моїх синів героїчно загинули, до останнього стримуючи російських солдатів.
За мить до свого останнього бою Владислав (зліва) і Ростислав подзвонили до батьків і простилися з ними
Ми не знали, що сталось, і з вірою та надією чекали Ростика та Владика живими. Сподівались, що вони десь у полоні, хоча ДНК здали. Місце їхнього останнього бою і досі окуповане. Допомогли знайти тіла синів члени громадської організації «На щиті», ризикуючи своїм життям. З’ясувалось, що моїх синів та ще 12 воїнів поховали місцеві жителі: зробили труни, викопали братську могилу. Ледве знайшли тих людей, щоб вони показали місце поховання. Так вдалось забрати синів додому…
Коли ми організовували похорон синів, то люди казали до нас: «Це ж треба така містика, щоб в один день народитись і в один — загинути». Намагаюсь більше спілкуватись із людьми, тому що думки линуть зовсім в іншу сторону. Занадто важко та боляче втратити відразу обох своїх дітей… Мої сини були для мене наче крила, як ми їх любили, як гордились, раділи, збираючись вдома великою та щасливою родиною.
— Чи залишились власні сім’ї у ваших хлопців?
— На щастя, так. У мене прекрасні онуки. Старший син Владислава Даниїл, якому ось буде 24 роки, пішов стопами тата, теж воює. Молимось всі за нього і чекаємо живим з перемогою. Молодший Тимур вчиться у восьмому класі, захоплюється філософією й музикою, росте справжнім патріотом і мріє про професію лікаря. У Ростислава теж двоє діток. Єлизавета — копія тата, золота медалістка, навчається в Одеській юридичній академії та займається моделінгом. 11-річний Михайлик ходить до п’ятого класу. Онуки з невістками часто в нас гостюють, підтримують чим можуть. У перші дні після звістки, що Ростислав та Владислав загинули, мені було вкрай важко, просто опустились руки. Але мої дорогі онуки взяли з мене слово, що ми повинні триматись й жити далі заради наших рідних героїв, які виборюючи мирне небо, віддали найдорожче…
