…Оленка завжди була готова допомогти… О п’ятій ранку, о третій ночі, у свій вихідний і навіть з іншого міста. Вона бачила, де потрібна її допомога до того, як про неї просили і навіть до того, як про неї знали на тому кінці. Вона витрачала свій час, платила свої гроші, віддавала свою енергію, роздавала ліворуч і праворуч поради.
Оленка чергувала за власним бажанням з дитиною подружки, бігала за хлібом сусідці, варила нареченому сніданки і несла їх теплими через двір, щоб на роботу ситий поїхав, купувала кольорові простирадла, стирала робу, яку Семен не встигав віднести до хімчистки, чистила взуття.
Усі говорили – розумниця! Тільки Оленочка врешті-решт потрапила до мене в кабінет, виплескуючи крокодилячі сльози, коли Семен сказав, що йде від неї, а подружка перестала спілкуватися, як тільки з дитиною посидіти не змогла.
– Я їм усе! – кричала Оленка, заламуючи руки і витираючи червоний ніс. – За першим покликом, за рухом очей, за думками, що зародилися в голові, а то й раніше! А вони!
Жертвуючи своїм, неодмінно з’явиться незадоволеність!
…Віра Миколаївна рятувала свого сина від недбалої невістки.
Приїжджала, коли дітей не було вдома навести лад, погладити синові штани, випрати господарським милом шкарпетки, полити квіти і розкласти по кольору постільну білизну. Ганні, дружині сина, вона методично капала на вухо поради, як треба і як не треба, розповідаючи подробиці про його травлення і переваги в туалетному папері.
Коли у Віри Миколаївни син ввічливо забрав ключі від квартири і попросив із порадами до дружини не лізти, жінка постаралася зіграти на серцевому нападі, але серце підвело своїм міцним здоров’ям, а вона потрапила до мене на прийом із депресією і знову ж таки словами – невдячні, я їм усе , а вони!..
А вас про допомогу просили? – задаю я вічне питання, і Вірі Миколаївні, і Оленці, і Саші, Паші, Маші, який повинна поставити, хоча знаю відповідь.
Ні, їх не просили, вони самі: герої, бійці, рятувальники, що біжать поперед паровоза. Знаючі як треба!
– Ні, не просили.
Чого тоді зараз плачете? Якщо нічого не чекаєш, то й плакати немає.
Але ж я… – щоразу підводячи на мене червоні очі, вони замикаються.
Ось саме це: «але ж я»…
Кожен рятувальник чекає на подяку і, повірте, банального «дякую» мало, завжди хочеться чогось більшого, хоча стукають себе в груди вони, переконуючи у протилежному.
Поставте собі питання – навіщо ви це робите? Перестаньте собі брехати, що заради когось.
Заради себе це ви робите – рятуєте та допомагаєте! Незадоволене почуття потреби та значущості просяться назовні.
Але ж допомога, про яку не просять, то є завжди шкода, насильство!
Порада, про яку не питають, то є завжди отрута.
Скільки мам-рятувальниць занапастили життя дітям, скільки незадоволених людей, що розчарувалися, намагаються врятувати світ.
Світ не хоче, щоби його рятували! Світ хоче рятуватися сам! У кожної людини свої синці та шрами.
Жоден на чужих помилках ще не навчився.
І запам’ятайте, рятуючи когось ви власноруч переводите його у статус Жертви, а за це ніхто і ніколи вам дякую не скаже! Аксіома!
Рятувати місячну дитину від морозу, це одне, але рятувати сорокарічного чоловіка від зайвої чарки, це зовсім інше!
Поставте собі питання, а може треба врятувати відразу себе і буде тоді всім щастя?!
© Василіса Савицька
