Здушили сльози – не виходь на люди…
Болить душа – не виявляй на вид…
Самотнім добре – жодної розлуки…
Я чую дощ. Він тихо плаче правду, що я когось далекого люблю…
Маю тільки небо над собою,
Маю тільки душу при собі…
І захотіла просвітління. Забуття.
Нірвани.
Порятунку від сум’яття думок…
Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?
А як подумать,- що таке душа?
Як той казав, це -горизонт до Вісності…
Сахається розгублена душа,
Почувши раптом тихі кроки щастя…
Щасливиця, я маю трохи неба
І дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
Живого нерва не було в мені….
А спомин – це таке щось неповторне,
Таке щось невимовне і сумне.
Що коли він крилом своїм огорне,
То це уже ніколи не мине…
І минатиме час, нанизавши
Сотні вражень, імен і країн,
На сьогодні, на завтра, назавжди! –
Ти залишишся в серці моїм…
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела…
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі…
Все буває в серці людському-
Тихий смуток і гордий гнів,
П’яне щастя і просто втома,
Чорний розпач і світлий порив.
І скорбота горя найбільшого,
І гнітючий тягар гіркоти…
Та нема тягаря страшнішого
Невагомої пустоти…
З душі у душу – найкоротша відстань.
Чому ж так часто транспорту нема?
Найвище уміння – почати спочатку життя,
Розуміння, дорогу, себе…
Єдиний, хто не втомлюється,- час…
Рідко зустрічаєш щирих і добродушних людей.
Простих, як польові квіти.
Навколо одні “орхідеї” і “нарциси..
У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.
Така ніби проста істина,
Але можна вік прожити й не знати…
