Чоловік сидів на краю обриву.
Важко зробити останній рух.
– Посунься, – сказав голос справа.
Чоловік повернув голову. Великий чорний кіт з білою смугою на лобі стояв поруч. Чоловік не здивувався. Чому ще може дивуватися той, хто сидить на самому краю? Він посунувся і кіт сів поруч.
– Любов, одруження, діти, позика на квартиру і машину? – запитав пухнастий.
– Точно, – відповів чоловік.
-Все правильно. А платити нічим, немає грошей. Який я їм батько і чоловік, якщо не можу. Їм буде краще без мене.
– Ось воно що, – сказав кіт. – Так, у мене те ж саме, тільки без позики.
Ми з тобою ніби як друзі по нещастю. Мабуть, стрибати разом доведеться. Чоловік подивився на кота.
– А я і не знав, що у вас теж такі проблеми.
– А то, – відповів кіт. – А знаєш, – сказав він. Якщо ти не проти, то стрибнемо через годинку. Ти б пригостив мене наостанок віскі, дуже вже я люблю його.
– Та невже п’єш? – здивувався чоловік.
– Буває, – відповів кіт. – А у мене грошей немає, – сказав чоловік і поліз в кишеню. Папірець зашарудів між пальцями.
– Ти диви, – здивувався він, – звідки б? Звідки вони взялася?
І він витягнув п’ятдесят доларів і довго їх розглядав. Потім встав і вони з котом пішли в найбільший бар. Кіт сказав, що йому там дуже подобається. Чоловік сів і замовив на всі гроші віскі.
– Для мене і кота, – сказав він, і офіціант здивувався, але звичка виконувати замовлення взяла своє.
А потім вони пили, говорили і плакали, а потім обнімалися і сміялися, згадуючи щасливі хвилини життя. А потім хтось включив веселу музику, і вони не змогли втриматися.
А потім таксі відвезло їх додому до чоловіка. Коли кіт підвів його до дому, обоє були п’яні. Чоловік ледве стояв на ногах. Він боявся дзвонити додому і сів біля дверей. Сів і заснув, а кіт … А кіт наблизив до нього свою морду.
– Я ж не забув той шматок м’яса, – сказав він. – Пам’ятаєш, той з бутерброда, який ти віддав мені. Це була найсмачніша вечеря в моєму житті. Моя остання вечеря. А ти з’їв шматок хліба, тому що віддав своє м’ясо голодному, мокрому, чорному коту на розі. Це був я. Я не забув тебе. Спи спокійно. Тепер є у тебе свій котячий ангел, а ми своїх не здаємо.
Кіт розвернувся і вийшов на вулицю. Великі чорні крила розкрилися за спиною, і він злетів у чорне нічне небо. Туди, до зірок. Туди, де живуть ангели і всі світлі душі.
А на ранок господиня найбільшого бару, яку всі називали Залізна леді за характер і тяжку долю, прийшла на роботу.
Офіціант, сміючись, розповів їй про дивного погано одягненого мужика з п’ятдесятьма доларами, який говорив, що навпроти нього сидить чорний кіт.
Залізна леді зблідла і схопилася руками за горло.
– Чорний з білою смугою на голові? – запитала вона.
– Так, – відповів офіціант. – Звідки Ви знаєте?
– Знаю, – сказала вона.
– Це був він. І вона кинулася до телефону і довго дзвонила в службу таксі, просячи дати їй номер того, хто вчора відвозив чоловіка від їх бару. А потім вигребла все з каси, поїхала до банку і зняла всі гроші. А потім дістала заповітну стару коробку з-під туфель з написом 1875 рік. Вона склала туди пачки грошей і поїхала на таксі до того дому. Двері їй відкрила маленька жінка в старому халаті. За неї трималися двоє діточок. Хлопчик і дівчинка.
– Я приїхала віддати вам коробку, яку вчора забув ваш чоловік, – сказала Залізна леді. Жінка взяла важку коробку і відкрила її.
– Боже мій! – скрикнула вона і впустила її на підлогу. – У мого чоловіка не може бути стільки грошей.
– Це від друзів, – сказала господиня бару.
– Ні у мого чоловіка немає друзів, – відповіла жінка, – і взагалі нікого, крім нас, немає.
– Тепер є, – сказала Залізна леді. -Тепер у нього багато друзів. Ми всі його друзі, – і вона обняла маленьку жінку. – Я не можу вам усього пояснити, але ви повинні взяти ці гроші, – сказала господиня бару. – Це мій обов’язок йому. Так треба. Візьміть для дітей.
І вона повернулася і пішла, а маленька жінка в старенькому халаті довго дивилася їй у слід.
Залізна леді сиділа на лавці. Сигарета тремтіла в руках, а по щоках текли сльози. Вона згадала, як чорний кіт з білою смугою прийшов до неї, коли настав останній день. Він прийшов і не дав їй зробити той останній крок з обриву. А на наступний ранок до неї додому постукав дивний, смішний і товстий господар картинної галереї в дорогому костюмі і довго доводив їй, що вона забула у нього ось цю саму коробку з написом 1875 рік, набиту грошима. А потім він, втомившись, став перед нею на коліна і просто попросив взяти все це. Просто, тому що так треба.
На ці гроші вона відкрила найбільший і найкращий бар в місті. А ту галерею їй так і не вдалося знайти, хоча потім вона об’їздила все місто. Так і зберігалася у неї ця коробка з-під старих туфель. А тепер ось знадобилася.
Залізна леді встала і пішла. Вона йшла просто по вулиці. А чорний кіт дивився на неї і посміхався. Він знав, що коробка піде далі. Піде далі між людьми і обов’язково потрапить в руки того, хто не пошкодує свого останнього шматка для голодного, мокрого і тремтячого від холоду кота.
Не поспішайте стрибати з обриву. Не поспішайте. Можливо, у вас за спиною стоїть чорний кіт з білою смугою на голові. Він ніколи не забуває. Ніколи. І обов’язково прийде. Треба тільки вірити.
©Олег Бондаренко
