“Бездітна жінка ніколи не поспівчуває – матроні з п’ятьма дітьми, ситий – голодному, зрячий – сліпому.
А ось я би так не сказала і так низько не вчинила. І ні за що б не взула такі старечі туфлі. І не погодилась би жити з таким мудаком, переїжджаючи з ним в тьмутаракань.
Пам’ятаю, лежала якось в лікарні і ніяк не одужувала. Температура лізла вухами, але кожного ранку я все одно вставала, пудрила лице і летіла по сходам з п’ятого поверху. Санітарка, яка везла каталку з лікарняною бурдою, хапалась за серце: «Божевільна! Ти ж вся порізана». Але я, притримуючи рукою шви, вже годувала шпитальних псів і збирала насіння сальвії.
А сусідка по палаті після дріб’язкової операції стогнала з ранку до вечора і чекала чоловіка, щоб той погодував її з ложки і допоміг надягти труси. Я її засуджувала. Сміялась і нічого не хотіла знати про низький больовий поріг.
Мій друг років з десять не спілкувався з мамою. Не приїжджав, не дзвонив, не писав листів. Багато хто його засуджував: «Як ти можеш! Це ж мати! Потім будеш лікті кусати». Тільки я пам’ятаю, як вона його лупасила дерев’яною скалкою по голові за будь-яку провину. І як йому періодично накладали шви, а він, як папуга, пояснював, що впав в каналізаційний люк. Падав він в нього раз десять.
В сімнадцять років вперше зупинив її безжалісну руку, і вона страшно закричала: «Ти мені більше не син». Він поїхав в чому був, а потім не раз поблажливо вислуховував, як дівчата, які виросли в тепличних умовах, які спали на пухових перинах і які снідали круасанами з кактусовим мармеладом, співали йому про обов’язки сина і милосердя.
Ми постійно судимо про інших по собі.
Одного разу до нас прийшли гості. Скромні інтелігентні люди з семирічним хлопчиком. Дитина сиділа тихо, прикриваючи руками зчесані до асфальту колінця, і в’яло копирсалася в котлеті і картоплі-пюре. А коли заварили чай і поставили вазочку з цукерками, підскочила, ніби каучуковий м’яч, і стала набивати «Червоним маком» свої кишені. Я розчавила його поглядом, наче таргана, а його мама сором’язливо нахилилась до моєї:
“Не можу відівчити від цієї жлобської звички. Все запасається. Дома у нас не буває шоколадних цукерок. Тут хоч би на гречку і олію вистачило. “
Ми не можемо відчути чужий зубний біль, прожити сусідське дитинство і пройти чужий кілометраж.
Зрозуміти китайця, який вважає образою, коли носик чайника впивається в його груди, або англійця, який обурюється в перукарні через те, що дріт електромашинки торкнувся його доглянутої аристократичної щоки. Комусь постійно спекотно, а комусь холодно. Хтось любить кататися на чортовому колесі, а інший не може поворухнутися вже на висоті три метри. Одні читають детективи, а інші – «Дао де цзин».
Шведи ніколи не поспівчувають жителям Сомалі, бездітна жінка – матроні з п’ятьма дітьми, ситий – голодному, а зрячий – сліпому.
В нас є тільки власний досвід, власне світосприйняття і завужена точка зору. І було би шляхетніше залишити її все-таки при собі.”
Автор: Ірина Говоруха
