Знецінення – це такий захисний механізм психіки, при якому людина занижує значення чогось. Інакше кажучи, людям боляче від того, що у вас все добре. І для того, щоб полегшити цей біль, вони знецінюють у власних очах ваші заслуги.
Вона мріяла про цей момент кілька років. Намагалася не витрачати грошей на маленькі радості, два роки поспіль не їздила до моря, готувала сніданки й вечері, замість того, щоб перекусити в кафе. Але все це дурниці, тому що сьогодні вона дістала товстий конверт з новенькими хрусткими купюрами й обміняла його на пухнасте й майже невагоме диво. Шубка пестилася до шкіри шовковою підкладкою й терлася до щоки м’якими та теплими шерстинками комірця. Невже, невже – ця молода жінка, яка дивиться на неї з дзеркала палким поглядом – вона сама?
Цілий день у неї знаходилися справи біля шафи, на якій, просто поверх дверцят, висіла її радісна мрія, кольору кави з молоком. Вона усміхалася, гладила шовковисте хутро й мріяла, щоб швидше прийшла зима. А ввечері зайшли подружки, щоб за чаєм з цукерками оцінити обновку. Вони весело щебетали, до того часу, поки господиня, мов королева, граційно зайшла до кімнати у своїй новій шубі.
Посмішки стерлися, голоси замовкли. Її вітали з покупкою, говорили, що шуба красива – щоправда, колір не зовсім їй до лиця. Потім довго сперечалися, які шуби кращі – грецькі, турецькі чи італійські, й одностайно прийшли до висновку, що соболь та шиншила – це краще, ніж норка. Поохали, що хутро дуже швидко витирається, що вже через місяць шуба втрачає блиск. Згадали, що світові зірки давно носять лише штучне хутро, а ми всі, мов з кам’яного віку…
Пізно ввечері вона змивала шоколад з чайних блюдець й, раз у раз, витирала сльози, які струмками лилися по щоках. А ще сумнівалася – чи не повернути шубу в магазин…
Вам знайомо?
Особисто мені – так, дуже і дуже знайомо. Пам’ятаю, як кілька років тому я мріяла про білу шубу. Так, не варто, тому що… Але ж вона така ніжна, така просто мі-мі-мі. І ось, моя мрія збулася, і я одягла шубку на ювілей подруги. Поки іменинниця приймала гостей й подарунки, я стояла під перехресним вогнем її приятельок, які розповідали мені, як швидко ця шуба пожовтіє, потьмяніє та витреться. Яка вона марка й непрактична. Я до цього часу пам’ятаю, як стримувала бажання піти з ресторану.
Знецінення…
Що ж, нумо розбиратися – що це за почуття й чому трапляється.
Я переконана – людей, які б не випробували на собі цю пекучу отруту, навряд чи можна зустріти. Інша справа, як до цього ставитися.
Знецінення – це такий захисний механізм психіки, при якому ми занижуємо значення чогось. Це спосіб, який дозволяє нам зберегти себе й уникнути болю від зіткнення з нестерпними почуттями.
Наприклад, люди одного кола – всі приблизно однакові, у всіх все однаково. Завжди можна на життя поскаржитися, на країну, на уряд й далі за списком. І раптом хтось із найближчого оточення виривається вперед. Починає щось робити й головне (о, жах!) У нього починає вдаватися. І як це можна визнати, прийняти й пережити?!
Виходить, що, мало того, що в іншого все добре, виходить, що ми тут всі хто: невдахи, ледарі, демагоги? Та бути такого не може!!!
У тебе дитина перемогла на конкурсі юних моделей?
Ох, і чого тільки не домагаються за батьківські гроші!
Фотографії, зняті тобою, надрукували в журналі?
Та хто зараз читає ці журнали!
Тебе, таку товстушку, чоловік любить?
Так ще б, у тебе ж квартира он яка велика! Та й зраджує він.
Ти збираєшся видати книгу?
Звісно, зараз друкують будь-який «відстій» – головне, щоб гроші були.
Чоловік купив машину?
Звичайно, до годівниці присмоктався.
Жінка купила?
Ну, тут я змовчу, що перше спадає на думку…
Гадаю, цей текст можна продовжувати до ранку.
Іншими словами, людям боляче, від того, що у вас щось або десь добре. І для того, щоб згладити, погасити, притупити цей біль, вони знецінюють у своїх очах (а ще б добре й у ваших власних) ваші заслуги.
Іноді, правда, бувають варіанти.
Скажімо, людині просто потрібно самоствердитися вашим коштом. І тут ваша дисертація, сценарій, звіт, картина, лекція, стаття – просто перше, що попалося йому на очі.
Я дуже добре пам’ятаю, як я викладала в мережах свої перші статті. Як я хвилювалася, яка важлива була для мене будь-яка підтримка.
І ось, під однією статтею перший коментар: «усмішка». Одне слово. Нікому нічого не зрозуміло, крім мене. У тексті я написала «посмішка». Просто «посмішка» для мене звучить якось ніжніше, чи що. Але не в тому суть. Я дивилася на це єдине слово і думала. Ось я писала цю розповідь кілька днів, перед цим ще тиждень горіла нею, потім вичитувала, підчищала фрази.
Виклала в Інтернет – просто так, заради розваги інших. І невже ця розповідь не гідна нічого: ні вподобайки, ні доброго слова, нічого. І єдине, на що в ній можна звернути увагу – на граматичну помилку в тексті. Та й то, так, проходячи повз, мов кістку собаці кинули… Думаю, багатьом близька ситуація. Просто в подібних випадках треба зрозуміти – це не ви щось погано зробили. Створене вами просто стало субстратом, на якому розмножується чиясь хвороблива зарозумілість або комплекс неповноцінності.
Буває, і по-іншому.
Пам’ятаю якось я «добровільно-примусово» була у відрядженні. Нам платили копійки, яких вистачало, хіба що на обід в їдальні. А до мене в гості якраз приїхала мама. Ну і, як водиться, щоб дитина, не дай Боже, не знепритомніла з голоду й не схудла за день, мама принесла мені обід. І я вирішила покликати з собою їсти одну знайому. Я знала, що вона одна, без чоловіка, ростить двох дітей, їй важко. Так хай краще купить на ці гроші дітям цукерки.
- Мама у мене дуже смачно готує, – кажу їй. – Вінегрет, наприклад, робить зі смаженою цибулею. І квасолю таку велику кладе, «Яська» називається. Спробуй.
- Вінегрет треба робити з горошком, а замість капусти класти огірки – тільки так і смачно. А смажена цибуля все псує, краще сира, – каже вона, наколюючи виделкою великі квасолини.
- Ну, тоді пюре бери. Дивись – ще гаряче. Воно у мами виходить просто повітряним. Вона примудряється молока в нього налити більше, ніж картоплі, а потім збиває.
- Я не люблю молока в пюре. Пюре потрібно тільки з маслом робити. Ну, в крайньому разі, зі сметаною. А котлети нічого, смачні. Тільки дуже жирні, я вже третю їм, боюся, щоб погано не було…
Зараз це викликає посмішку. А тоді я дивилася на неї й в думках знизувала плечима: «Навіщо я її покликала? Мама старалася, щоб все смачно, все до часу, гаряче. І сюрприз хотіла зробити – ніхто ж не просив її. І я хотіла зробити добро, а чомусь прикро зараз до сліз»… Але тепер я розумію, що, напевно, деякі люди й не мають на меті знецінити щось. У них це виходить само собою. Іноді від нестачі виховання, тактовності або просто розуму. У таких випадках їх варто просто пошкодувати.
Але! Якщо ви бачите, що хтось навмисно ігнорує вас – взагалі не помічає ваших досягнень, мовчить, коли ви чимось діліться, або намагається перевести розмову на іншу тему.
Якщо хтось завуальовано, але планомірно кусає вас:
«Сукня дуже красива, в ній навіть не видно, як сильно ти поправилась»,
«Яка хороша дитинка. Шкода, що око косить. Ні? Ну, я про всяк випадок пораджу хорошого окуліста – не дай Боже прогледите».
«Ти з чоловіком посварилася? Не біда – миріться. Але не затягуй. Довкола нього он, скільки молодих дівок в’ється ».
Або якщо хтось прямим текстом намагається знецінити вас, як особистість:
«І це все, що ти заробила?»
«Суп смачний, але чому підлога в кухні не протерта?»
«І ось ці кілька сторінок – це результат твоєї праці?»
«Так кому ти потрібна з двома дітьми?»
«Хто на тебе подивиться після сорока?»
«Та чого ти нюні розпустила! У людей, знаєш, яке буває!»
- Усе. Це сигнал. Ця людина п’є вашу життєву силу, вашу енергію, причому, великими ковтками.
Не намагайтеся переробити таких людей, нічого їм не доводьте, не ображайтеся й не чекайте, що вони змінять думку про вас. Від таких людей потрібно просто йти – навіть, якщо це друзі або родичі. Ну, або зводити спілкування до мінімуму – до нейтральних тем про погоду, ціни на цукор або новий кліп Тіни Кароль.
Не розкривайте перед ними душу, не намагайтеся сподобатися – це не лише даремно. Це небезпечно для життя – вашого життя.
Повернемося до початку статті. Знецінення – це спосіб уникнути болю від ваших досягнень. А кому це може бути боляче? Або ворогові. Або людині, яку не влаштовує власне життя, невдасі. Тому що самодостатню, успішну, людину, що розвивається ніколи не можуть зранити чиїсь перемоги. Вона або порадіє, похвалить, підтримає, або, в крайньому разі, пройде мимо. Але ніколи не стане жалити й завдавати болю.
Задумайтесь над цим. А ще… постарайтеся ніколи не знецінювати інших…
